Головна | Останні долучення | Теґи | YouTube | Шо там у Тернополі? | Придбати #СеріяКнигДитинствоТернополя у автора


4 дописи з тегом

1992

Повернення. Три епізоди із життя однієї церкви (1992)

Аби вийти із життєвих тупиків, треба не тільки дивитися вперед, а й час від часу озиратися назад, щоб розбудити свою історичну і духовну совість, повернути втрачені ідеали, воскресити у собі почуття віри, прагнення до чогось вищого.

Прости, Боже, своїх нерозумних дітей… Восени 1962 року на вулиці Островського (тепер кн. Острозького) у Тернополі була зруйнована церква Успіння Пресвятої Богородиці. Керували цим актом вандалізму архітектор Карасьов та колишній голова облвиконкому Лисенко. Подібна доля спіткала і костел у центрі міста, де тепер стоїть центральний універмаг. Навіть татари під час варварських набігів і руйнацій українських сіл храмів не зачіпали. Хто хоч якогось Бога визнає, зуміє пошанувати і чужого.

Який же Бог був у тих, хто «біля серця носив партквиток»? Серп і молот, «трудовий мозоль», профіль «улюбленого вождя»? Важко сказати. Коли у душі пустка, діяння стають більш ніж пустими.

Сотні, а, можливо, і більше зруйнованих святинь по наших українських селах… Руйнація не минула ані найменшої каплички, придорожнього хребта. Тепер, кладучи кожен камінчик у підвалини нового храму, задумаймось: це буде не просто споруда для ритуалів, а оазис очищення, помочі, милосердя.

Не раз вглядаючись згодом у пресвітлі і пречисті лики святих у новозбудованій церкві, пам'ятаймо, що вони були такими ж століття й тисячоліття тому. Бог єдиний, він незмінний, як не міняється і людська психологія. Змінюються тільки історичні і соціальні декорації.

Варвари від стагнації знали, що нищити: церква Успіння — святиня храмового празнику тернополян. Духовне осердя міста…

Нині ми святкуємо празник Успіння біля новозбудованих стін церкви. Душу народу не вбити. А є душа — будуть і роботящі руки, і охота до праці. Один пан з діаспори сказав: «Вашому Тернополю для повного відродження духовності потрібно ще одну дві церкви».

…Для відродження, а не просто для окраси міста. Для оновлення наших душ, для віри, для Бога…

Ольга ЧОРНА. Незалежна газета «Західна Україна» / №35 / Серпень, 1992р

 7   6 міс   1962   1992   Успенська церква

Стахо / Оповідання Бориса Демківа

Ніхто у місті не знав його прізвища, і для дорослих, і для дітей він був просто «Стахо». До війська, з невідомих для нас причин, його не взяли, хоча ззовні він виглядав абсолютно здоровим. І вже за цей гандж його деякі вважали мало не причинним. Але він і на це не ображався, відповідаючи на всі кпини якоюсь не то веселою, не то печальною усмішкою, що ніколи не сходила з його обличчя.

В п’ястуку у Стаха завжди була затиснута монета древньої чеканки. Час від часу він зважував її на долоні, підкидав угору і, глянувши, що випало, «орел» чи «решка», прямував далі своєю дорогою. І з такою впевненістю, мов на тій срібній монеті, як на компасі, був визначений кожен його рух у просторі і часі життєвого колообігу.

Дітей у Стаха не було. А старенької матері і дружини в місті майже не бачили. Вони цілими днями порпалися на подвір’ї міського магістрату (тепер на цьому місці розташований пам’ятник Пушкіну) у величезних купах старих канцурів, які звозили сюди з єврейських гетто, мов розчахнуті вітрильця чиїхось невиправданих надій. Найбільше було дитячої одежі. Знаходили жінки серед дрантя дивом уцілілі кавалки матерії, прали їх, прасували і ходили на далекі села міняти на вбогий харч.

Коли вони поверталися, то ми, дітлахи, знали про це першими. Бо в такий знаменний день Стахо у своїх бездонних кишенях завжди знаходив для нас щось «від зайця» — сухарик, яблуко чи грудку цукру. Ми дивилися на нього, як на чарівника, і боялися простягнути руки, бо, здавалося, лише торкнешся і гостинець щезне, розвіється у повітрі, як золотава мара.

Ласуючи його нехитрими дарунками, ми самі ніколи не бачили, аби він їв чи пив. З ранку до пізнього вечора Стахо щось майстрував, лудив старі баняки. Не було, здається, на світі замка, до якого б він не зумів підібрати ключа. Казали, що Стахо стоїть навіть на якомусь спеціальному обліку. Та найбільше він любив у вільний час виробляти з блискучої бляхи формочки для тістечок. Яких лише не було: і коники, і рибки, і кумедні, і манливі зірочки, і півмісяці.. Лише ніхто в дні окупації (німецької — прим. авт.) цього краму не купував, бо не було на той час ще форми, в яку можна було б втиснути людську нужду і страждання.

Старий ринок тоді нагадував потривожений вулик. Він то затихав, мов пригрітий на сонці ситий кіт—воокіт, то знову вибухав гулом свого природного єства. «Дріжджі! Кому дріжджі?! Дріжджі! Дріжджі!» — як набридливий ґедзь, бринів голос перекупки. «Поташ! Поташ, Поташ…» — шелестіло між рядами, мов серед сухої тирси пробігла ящірка. «Камінчики! До запальнички! Камінчики!» — розсипалося олов’яним шротом у густому повітрі. «Свіжа риба! Свіжа риба!… тільки спить… Свіжа риба!» — хтось жартома набивав ціну своєму товару. «Пляцки! Гарячі пляцки! Пляцки!» — смачно виляскувало у вухах. І ми лише слинки ковтали. Нічого не купивши, як нічого і не продавши, ми слідом за Стахом, як сонні мухи, поверталися на свою кападоцію.

Після невдалих торгів Стахо переодягався у свій старий, як світ, чорний костюм. Прикривав голі груди манишкою, чіпляв на шию краватку—метелик. І вів нас на гастролі до літнього філіалу ресторації «Адрія» (Шевченка, 23 — прим. авт.).

У програмі «концерту» був лише один коронний номер. Стахо садив когось з нас на крісло. Кланявся галантно лише головою. Потім чинно брав стілець з «асистентом» правою рукою, підносив угору і однією ніжкою ставив собі на підборіддя. Залою «Адрії» опановувала тиша. І лише ми вищали від страху і захоплення… Потім, зібравши між столиками свій «артистичний» гонорар, поспішали знову гуртом на ринок, щоб ще встигнути купити гарячих пляцків. Ці смажені на олії з тертої картоплі млинці і донині вважаю королівською їжею.

…Німців, які вже вели себе в Тернополі, мов справжні господарі, Стахо наче не помічав. Та й вони не звертали на нього уваги. А коли якийсь фріц його зачіпав, намагаючись пожартувати з «руським Іваном», то у Стаха для всіх був один діалог: «У тебе мати є? — запитує серйозно у німчури. „О, матка, матка! Я, я…“ — булькоче той. „Тоді скажи їй спасибі…“ — продовжує Стахо. „Яволь! Я, я, я…“ — туркоче задоволений німець. „За те, що тебе такого дурного на світ пустила“ — ставить крапку на кумир. І німчура, так нічого й не второпавши, прямує задоволений далі. Ми ж дусимося від сміху і радості, що той банькатий нічого не запідозрив. Та якось поліцай доніс в комендатуру, мовляв Стахо, отой дурник, насміхається над носіями „нового порядку“…

Дні тягнулися роками. Кападоція наче осиротіла. Навіть вигуки перекупок долітали з ринку якимись безтілесними і холодними, мов зелене жабуриння на ставі…

Коли, нарешті, Стахо знову з’явився у місті, він, здавалося, став ще вищим, наче сама нужда витягнула його угору. І лише усмішка запала десь на саме дно його добрих карих очей. У поліції, де Стахо просидів, більше місяця, мабуть, пронюхали про його „фокуси—покуси“. І відтоді нерідко якийсь шваб, щоб позабавитися від нудьги, примушував Стаха виступати „во славу великого рейху“, який вів переможні наступи на фронтах, на базарі, чи просто на вулиці, екзальтуючи такі безкоштовні „вистави“ пострілами з пістолета.

Один з таких „концертів“ Стаха врізався мені в пам’ять на все життя. Стояв теплий вересневий день. З оболоні долинав запах паленого картоплиння. Ми у товаристві сиділи на галявині під високим дубом—нелинем. І Стахо навчав нас своєму мистецтву, яке полягало в тому, „що в природі нема нічого зайвого“. І справді, весь, на перший погляд, непотріб під його всесущими руками перетворювався на дивовижні речі. Туга очеретина — на сопілку. Дві порожні консервні бляшанки, вмонтовані одна в одну — на блискучу скарбничку для монет, нічого, що їх у нас ніколи не було. Кілька жолудів і мідних дротинок — на хвацького середньовічного лицаря в захисних обладунках, що опирався рукою на ефес гострої шпаги…

У розпалі роботи над черговою „диковинкою“, де не взявся цибатий, мов індик, фріц із своєю козеподібною „фрейлен“. Побачивши Стаха, він зрадів:.„О, Стах! Рюські артіст! Бітте! Бітте!“ — плескав у долоні, маючи, очевидно, намір позабавити свою даму. Відчувши заворушення, на галявину почали сходитися охочі до дешевих сенсацій. Німці вже зручно усідалися кружка, наче у справжньому шапіто, і щось задоволено белькотіли.
Ми ж ні на крок не відступали від Стаха, живою стіною розбивши цей імпровізований „театр“ на два табори. З одного боку вже зібралася вся наша кападоція. Навпроти сиділи німці і поліцаї зі своїми ерзац—дамами. А цибатий, мов самозванець—диригент, вже розмахував пістолетом і щось вигукував, мабуть, вимагав розпочинати „бліц—концерт“.

Лише на Стаховому обличчі годі було щось виразне прочитати. Воно було спокійне і зосереджене. Очевидно, саме так найгеніальніші актори світу виходять на кін, де несамовита публіка чекає, що її обов’язково чимось здивують.
Хтось приніс із сусіднього будинку крісло — обов’язковий атрибут виступу. Дехто примостився просто на зеленій траві… І „коронний номер“ Стаха розпочався. Разом з оплесками в нього полетіли вигризки яблук, абрикосові кісточки, камінці… Один з яких раптово влучив Стахові в око. Він здригнувся, крісло на підборідді захиталося. Але за якусь долю секунди Стахо вже встиг опанувати свої рухи. Однією рукою збив крісло, а другою підхопив у повітрі на смерть переляканого „асистента“.

Мешканці кападоції полегшено зітхнули. А німці якраз почали входити в дикий раж. Крики перемішалися з пострілами. „Фрейлен“, вдаючи переляк, томно закочувала очі. А її галантний кавалер, наводячи пістолет на Стаха, вимагав продовження „програми“. І в цю мить Стахо раптом змінився до невпізнання. З дна його очей знову виплила повновида усмішка. Рухи стали чіткими і впевненими. Попросивши всіх відійти подалі, він якось неприродно весело оголосив: „Танець ножа!“. Взявши в одного з фашистів тесак, він натягнув на голову беретку, вимостивши її кружельцем тонкої бляхи. І, поставивши на голову ножа вістрям вгору, почав жонглювати. Ніж, мов живий, ходив по голові, опускався на чоло, сягав кінчика носа, знову повертався на тім’я. Лягав на маківці плашма, поволі зводився, мов зачарована музикою кобра, дзиґою крутився на вістрі, знову перевертався на пуків’я… Піт рясно заливав Стахові очі. Темними плямами зволожував сорочку. А цибатий все реготав і, як навіжений, підганяв, погрожуючи Стахові чорною цівкою пістолета. Стахо, здавалося, зібрав у своєму худющому тілі останні сили… Ніж завмер на чолі. Потім руків’я на голові завертілося у шаленому піруеті. Стахо, мов підкошений, впав перед німцем на коліна і лезо тесака, увійшовши в горизонталь, відірвалося від Стахового чола і блискавично впилося німцеві у горлянку.

Ніхто з присутніх не встиг відразу збагнути цього „фокуса“. Від несподіванки всі бурхливо зааплодували… Лише, коли побачили, як у скоцюрбленого „диригента“ з горда жебонить кров й почули істеричний вереск „фрейлен“, фашисти опам’яталися і почали стріляти… Ми тоді думали, що вмирають лише на війні, де вибухають бомби, гримлять гармати, свищуть кулі… І ніяк не могли уявити, що на високому „нашому: дубі—нелині висить Стахо…“.
Сьогодні, за перебігом десятиліть, вже можу робити якісь аналогії. А тоді нам навіть важко було його з кимось порівнювати. Він був нам і за батька, і за старшого брата, і за доброго приятеля. І усе це вміщалося в єдиному слові „Стахо“.

Він висів спокійний, як і перед своїм останнім „концертом“. Сліпий вітер розвівав у повітрі його смолянисте волосся, якого навіть роки не торкнули сивиною. Глибокі кишені штанів віддувалися, наче напаковані гостинцями, які він ще не встиг пороздавати дітлахам. У п’ястуку, як завжди, була міцно затиснена „монета—компас“, наче він збирався ще раз підкинути її вгору, щоб дізнатися, аверс чи реверс тяжіє над його долею…

І, зненацька, вже по мертвому обличчі покотилася і впала на землю важка, мов ртуть, краплина. Чи починався дощ. А чи це була перша і остання Стахова сльоза. Я і досі не можу цього збагнути…

І коли нині дивлюся на найбільших „зірок“ естради з високими званнями і блискучими регаліями, я згадую Стаха, безіменного „артиста з народу“ і його останній „коронний номер“… Танець ножа…

Оповідання Бориса Демківа
Газета „Тернопіль вечірній“ / 5 грудня 1992 року