Головна | Останні долучення | Теґи | YouTube | Шо там у Тернополі? | Придбати #СеріяКнигДитинствоТернополя у автора


11 дописів з тегом

Люди

Тернополянин написав мелодію для «Курантів» у Архикатедральному соборі

Уже кілька років у самому центрі нашого міста можна почути, як б’ється серце Тернополя — щогодини лунає бадьора мелодія системи «Куранти» у Архикатедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. Не лише європейськості та яскравості додає та музика Тернополю, але й неповторної радісної атмосфери. Секрет цього музичного дива добре знає автор мелодії Леонід Новосельцев — композитор, музикант, звукорежисер і людина, яка знає ціну життю й ілюзіям, пише сайт Культурно.

— Леоніде, усе Ваше життя тісно переплетене з музикою, Ви маєте багатющий досвід у цій сфері. Чи не перетворилися для Вас заняття музикою у буденність, роботу?

— Взагалі для мене робота — поняття антидуховне, антилюдське. Тому що саме через те, що називається роботою, ми стаємо рабами багатьох речей, які аж ніяк не є головними в нашому житті.

— Що ж для Вас є у житті головним?

— Найголовніше в житті — це особистий час людини. Але ми не вміємо цінувати наш час. Ми дозволяємо численним факторам забирати його в нас. Я навчився цінувати свій час — кожну секунду свого дихання, свого спілкування.

— Скільки часу Вам знадобилося для того, аби навчитися цінувати час? Ось така гра слів.

— Зрозумів значення часу в років 42-43. Це необхідно самостійно відчути. Тому що неможливо зрозуміти, якщо хтось про це просто розкаже. До цього треба самому прийти.

— А скільки свого дорогоцінного часу присвячуєте музиці?

— В середньому в день на заняття йде близько двох годин. А на створення різних фонограм, вивчення комп’ютерних програм, на спілкування з колегами витрачаю практично доби. Ось, приміром, не спав дві останні ночі. Музика для мене не робота, а спосіб життя. Це мій спосіб дихати.

— Може пам’ятаєте конкретний момент, від якого можна почати відлік такого Вашого способу життя?

— Ні, щодо музики установку з самого дитинства мені дали батьки. Кожному з нас свого часу батьки ставлять певні рамки поведінки, вимоги до чого-небудь. Так само й мені говорили: «Ти будеш музикантом!» А я не хотів бути музикантом — хлопці за вікном у футбол грають, а я, злий, як чорт, всі ці гами, етюди штудіюю. В музичній школі я пропускав уроки, за що, звісно, отримував ременем від батька — він же прекрасний скрипач.

— Однак щось таки мало вплив на те, що своє майбутнє Ви пов’язали з музикою?

— Я збирав вініли. В мене першого у Тернополі був запис концерту Стіві Вандера —американський вініл «Секрети життя планети». А ще мені пощастило з вчителями музики. В мене були чудові вчителі. І була можливість поїздити на різні концерти з матір’ю, через що часто пропускав уроки в школі.

— Можете коротко охарактеризувати себе як музиканта?

— Скажу правду — я дуже лінивий егоїст. І я дуже не люблю працювати. Самокритику вважаю нормою. Це мій комфортний стан. Дев’ять років я не грав взагалі, тому що… не хотів. Зовсім не міг слухати музику — навіть хорошу. Це мене дратувало.

— Чому ж виникла така тривала перерва в музичній діяльності?

— Як в будь-якої людини, були в мене різні життєві проблеми. Але саме в той період я зрозумів, що поняття любов, надія — це ілюзія, це те, чого в природі не існує в принципі. Проте без ілюзій ніяк. Ілюзії допомагають нам вижити. От і музика як мистецтво створює ілюзорну картину світу.

— А що допомогло повернутися в музику після дев’яти років відпочинку?

— Я став в собі копатися. Ставив собі питання — а для чого взагалі все? Думав так — я лінивий і егоїстичний, за роботу внутрішніх органів я не несу відповідальності — вони й так працюють, але ж хтось, напевно, все це створив? Тому єдине, що має цінність — це людське життя. Найважливіше — просто дихати. Дихати, щоб жити. І жити заради того, що приносить радість.

— Як сьогодні оцінюєте музично-культурне життя в Україні й Тернополі зокрема?

— Дев’ять років мене не було в музиці, я якийсь період пропустив, а потім побачив просто таки неадекватну ситуацію — люди змінились. Чи вони вчитися не хочуть, чи не цікаво їм в світі жити? Не знаю. Спостерігаю за неповнолітніми, які цілими днями п’ють пиво через трубочку. Це виродження нації? Яка музика потрібна цій нації? Хіба їм потрібна класика? Після 90-х років ми втратили в культурі дуже багато. На світ Божий повилазило безліч прізвищ, які таке ж мистецтво, як я космонавт. Людей довгий час не вчити, хто є хто, людям дали поганий варіант попси, бо ж і попса буває різною — порівняйте хоча б попсу Майкла Джексона і нашу низькопробну «популярну музику». Навіть необізнана людина відчує різницю в якості. Всі ці «зірки» — сміх один. Час витрачають на дурниці, які абсолютно нічого не вартують. Через це багато музикантів були вимушені покинути сцену і навіть країну, бо тут вони були просто не цікаві. Публіка бажала дивитися на співаючих мавп, а не на професійних музикантів. Ще одне — нема зараз у нас музичних теоретиків-критиків. Тільки не критиканів — а критиків, які б на державному рівні контролювали музикантів. Але у державній верхівці є лише крадії та бандити, які й уявлення не мають про Чайковського.

— А щодо позитиву? Є ж у сучасній музиці моменти, які заслуговують на хорошу оцінку?

— Є прекрасні люди, молоді музиканти в Тернополі, які кращі за мене в тисячу разів, розумніші за мене в тисячу разів, вправніші за мене. Так і має бути — розвиток. Сьогодні ХХІ століття!

— Що, на Ваш погляд, слід в першу чергу змінити, аби така невтішна ситуація у культурі налагодилася?

— Мистецтво, звичайно, не на останньому місці в суспільстві, але далеко не на першому. Тому в першу чергу треба покращити ситуацію з політикою й економікою, а вже потім, коли побачимо, що таке професіонали в дії, треба братися за культуру. Це, як і все в житті, взаємопов’язано.

— Ви активно висловлюєте свою громадянську позицію?

— Обов’язково. Я ж тут живу. Я тут граю. Люди мене слухають. Я підтримую ту молодь, яка хоче жити інакше. Хоча я проти усіх цих беззмістовних «надій», але вірю, що є молоді люди, які вирішать своє життя так, як вони його бачать. Я дуже надіюся на молодь, яка все-таки буде менше говорити і більше робити.

— Ви мали концерти в Східних містах України. Чи помітили різницю між західноукраїнською публікою й східною?

— Там люди настільки зазомбовані, що я дивуюсь, чи це справді дорослі, які можуть аналізувати ситуацію. Тут молодь має вільніше, глибше сприйняття музики.

— Розкажіть про свою композиторську роботу, адже Ви довгий час писали музику до дитячих вистав.

— Так, хотілось трохи «покомпозиторствувати». Скажу правду, для дітей писати дуже складно, тому що вони чесні, вони зразу відчувають фальш. Часто не виходило написати те, що хотілося. Доводилось останні волоски виколупувати — ну чому ж не виходить 16 такт? Це потуги, це народження музики.

— А як народилися звуки, які тепер кожного дня чути в центрі Тернополя? Я про систему «Куранти» у Катедрі.

— З пропозицією написати мелодію для «Курантів» до мене звернувся шеф-редактор газети «У кожен дім» Вадим Перець. Я спершу сумнівався, але згодом погодився. А мелодію пов’язав з українським гопаком. Логічно — всі знають український гопак. Це купа позитиву, це мажор — те, що навіть засмученій людині підніме настрій.

— Леонід Новосельцев — музикант, композитор, звукорежисер. Що з цих напрямків діяльності Вам приносить найбільше задоволення?

— Це дуже серйозний комплекс. Чим більше мов ви знаєте, тим краще пізнаєте світ, чим більше наук розумієте, чим більше книжок читаєте, тим глибше пізнаєте світ. Так само я не можу виокремити щось одне. Це все мені допомагає почуватися гармонійно.

— Що б Вам хотілося втілити у майбутньому?

— Завтра буде завтра, а зараз — це зараз, тому що вчора для мене — це нічого. В мене якось в житті так виходить — коли я щось завершую робити, мене це перестає цікавити. Найцікавіший для мене процес.

— А що надихає на цей процес?

— Правда, життя, дихання, спілкування. Все те, що має істинну цінність.

Алла Сердюк, «Культурно» http://www.culturno.te.ua

Як загинув жидівський драматург Альтер Кацизне?

А́лтер Каци́зне (идиш ‏אַלטער קאַציזנע‏‎, польск. Alter Sholem Kacyzne — Алтер Шолем Кацизне, при рождении Шолом Шмуэл-Гиршевич Кацизне; 31 мая 1885, Вильна, Российская империя — 7 июля 1941, Тарнополь, оккупированная территория Польши) — еврейский прозаик, поэт, драматург, переводчик, публицист, журналист и фотохудожник. Писал на идише.

Жидівський драматург, письменник і фотограф Альтер Кацизне. Загинув під час погрому в червні 1941 р. в Тернополі. На першому фото з дружиною (загинула в 1941 р. в Белжці) та донькою (вижила). Фото 2-4: Чортків. На другому фото афіша з оголошенням лекції самого Кацизне в Чорткові.

Тернопільський «Філатов» / Офтальмолог Іван Мазур

У ці холодні лютневі дні минає чергова річниця від Дня народження відомого тернопільського лікаря-офтальмолога Івана Степановича Мазура. Народився він 9 лютого 1892 року в с. Скалева нині Новоархангельського р-ну Кіровоградської області в родині селянина. Сім’я була багатодітною (десятеро дітей), терпіла нестатки, проте батько Івана був освіченою людиною «…батько мій, майже єдиний грамотний чоловік на селі, виписував тоді газету „Сільський вісник“, і в якості грамотної людини він іноді підміняв сільського писаря…»».

Багатодітність сім’ї та освіченість батька визначили подальшу долю сина. Уже в 1906 році Іван закінчує з відзнакою 2-х класне міністерське училище в Новоархангельську Херсонської губернії. Із спогадів І. С. Мазура про його нелегке бідне дитинство дізнаємося, що до 4-х класної Київської військово-фельдшерської школи він із батьком добирався «…зайцями в товарняках після перевозки вугілля, а вночі, рятуючись від дорожніх контролерів, виходили з території станції і під копицею сіна в полі перечікували час до наступного товарняка…».

Закінчивши військово-фельдшерську школу (у 1910 році), юнак вступає у Київський медичний інститут, навчання в якому завершує лише в 1922 році. В перерві між навчанням Іван Степанович працює військовим фельдшером у царській армії (1910-1917 рр.), лікарем очної клініки Київського медичного інституту, в лікувальних установах Червоного Хреста (1924-30 рр.), завідуючим очним відділенням Тульчинської окружної лікарні (1931-34 рр.), під час ІІ Світової війни — лікарем у медичних госпіталях.

Подальший життєвий шлях та професійна діяльність Мазура І. С. пов’язані з Тернополем, куди він переїжджає із сім’єю одразу ж після закінчення війни, де з 1945 по 1973 рік працює завідуючим очним відділенням Тернопільської обласної лікарні. Він прибуває у напівзруйноване місто, одне з яких найбільше постраждало під час війни, де не було жодного спеціаліста по очних хворобах. Із спогадів лікаря дізнаємося «…мені прийшлося жити і працювати в самих важких умовах, які тільки випадали на мою долю. Післявоєнна розруха, як і в самому обласному центрі, так і на периферії області, повністю виведені із ладу медичні заклади, відсутність медичних кадрів і медичного обладнання, холод і голод населення, широко розповсюджені інфекційні і соціальні очні хвороби — трахоми, туберкульоз, глаукоми та ін. — вимагали від мене і моїх небагатьох працівників великої напруги і сил…».

Через місяць після приїзду в м. Тернопіль, І. С. Мазур добивається відкриття очного стаціонару на 30 ліжок в напівзруйнованому старому будинку колишньої єврейської лікарні. У своїх спогадах він пізніше напише «…не хватало матрасів, ліків, перев’язочного матеріалу, господарського інвентаря. Часто хворі в стаціонарі лежали на соломі, замість простинів накривалися «гуньками»…».

В перші півтора року роботи через цей примітивно обставлений стаціонар пройшло 1015 пацієнтів (через кабінет поліклініки — понад 12000 чол.). Невдовзі І. С. Мазур організовує курси перекваліфікації для лікарів-офтальмологів (~100 чол.), обласні науково-медичні товариства лікарів, які очолює протягом багатьох років. Паралельно він займається громадсько-політичною роботою: двічі обирається депутатом до ВР УРСР ІІІ-го (1951 р.) та ІV (1955 р.) скликань від Збаразького виборчого округу. В 1956 році І. С. Мазуру присвоєно звання Заслуженого лікаря УРСР. Більше шестидесяти років Іван Степанович віддавав свої сили, професійні уміння, знання і багатий лікарський досвід на благо людей. На лікування до нього приїжджали хворі з усіх куточків України, а також з-за кордону. Серед них — відомий поет В. Сосюра, який в знак подяки присвячує своєму лікарю вірш «Чарівник»:

«Він одкриває людям душ віконця,
Тим, хто в житті іще не бачив сонця,
Чи в кого хворість відібрала зір…
Ножем хірурга, чарівним, чудесним,
Він людям поверта і сонце, й зорі, й весни…»

2 травня 1977 року перестає битися серце І. С. Мазура — «зоряного бійця за сонце з тьмою…».

У фондовій збірці Тернопільського обласного краєзнавчого музею зберігаються численні експонати, які ілюструють життєвий шлях та трудову діяльність відомого лікаря-офтальмолога. Серед них — рідкісні документи (посвідчення, депутатські квитки, спогади, поздоровчі грамоти, листи В. Сосюри до І. Мазура), нагородні значки та медалі, медичні книги з домашнього архіву (серед них — ізохроматичні тести для визначення відчуттів кольору), особисті речі із домашнього вжитку, світлини різних років життя відомого лікаря, медичний інструментарій І пол. ХХ ст. (тонометр, офтальмоскоп, скіаскопічна лінійка, бінокулярна лупа, ручний периметр для визначення полів зору, набір оптометричних скелець та ін.). Проймають душу своєю щирістю численні листи із словами подяки від колишніх пацієнтів І. С. Мазура, промовляючи поетичними рядками: «Глянь, мамусю, у віконце: Бачу світло, бачу сонце!.. І заллється мама плачем Над синком, раніш незрячим. Честь-хвала твоїм палатам, Наш «тернопільський Філатов»! Старші наукові працівники

Тернопільського краєзнавчого музею Галина Гнатишин та Наталія Шуляка
Посилання на джерело: https://te.20minut.ua/Vid-Chytachiv/ternopilskiy-filatov-10263580.html

 1   1 міс   Іван Мазур   Люди   СРСР   ТОКМ

Могила Нахмана Крохмаля / Тернопільське старе окописько

Єврейське кладовище у Тернополі, Польща: надгробок гегелівського філософа Нахмана Крохмаля (1785-1840).

Джерело http://www.nodulo.org/ec/2006/n058p05.htm

Кладовище зручновано під час Другої світової (1944 р) та цілковито зруйновано на початку 1950-х рр. У середині 50-х на його місці звели першу тернопільську, повоєнну сталінку (Острозького, 45).

Крайова етнографічна виставка у Тернополі 6 липня 1887 р. / ФОТО

Влітку 1887 року в Тернополі відбулася друга крайова етнографічна виставка. Ідея влаштувати неординарне для провінційного міста видовище з’явилася у графа Володимира Дідушицького ще у лютому 1887-го, коли стало відомо, що архикнязь і престолонаслідник Рудольф Габсбург приїде у Галичину.

Задум зустріти гостя на високому рівні підтримав намісник Галичини Залеський, але… до оргкомітету включили тільки поляків. Це викликало незадоволення в українців і євреїв, які заснували власні комітети. Український комітет очолили Олександр Барвінський та Володислав Федорович.

У парку спорудили тріумфальну арку З нагоди візиту на виставку архикнязя і престолонаслідника Рудольфа Габсбурга вулиці міста освітлювали 20 електроламп. Величезний прожектор з димаря млина Галля, що стояв у районі нинішньої податкової, підсвічував залізничний вокзал.

Рудольф Габсбург приїхав у Тернопіль 5 липня — за два дні до урочистого відкриття виставки. На вокзалі його зустрів хор селян із Денисова, Купчинців, Городища та ще восьми сіл під керівництвом отця Йосифа Вітошинського. Архикнязь поселився у підполковника 10-го полку уланів Ф. Залеського на площі Собеського, а його свита — в готелі Пунтшерта.

Вранці наступного дня архикнязю Рудольфу Габсбургу були представлені почесні гості й він оглянув виставку з п’яти розділів — знаряддя і начиння; харчі і напої, одяг і взуття; предмети народних обрядів і звичаїв; народне мистецтво.

Тернополяни у 1887-му стали піонерами в Україні, організувавши показ експонатів просто неба. Селяни — з усієї Галичини співали обжинкові пісні та водили хороводи. Ще однією родзинкою тернопільської виставки мала стати участь селян у традиційних костюмах з усієї Східної Галичини.

В. Федорович запросив місцевого фотографа А. Сількевича зробити фотографії цих етнічних груп для альбома. Сількевич зробив 50 фотографій. У ньому зафіксовані етнографічні типи одягу із 37 повітів та 49 сіл, зокрема з віддалених сіл — Микуличина (Наддвірнянського повіту)Кропивника (Дрогобицького), Іспаса (Вижницького), Чесник (Рогатинського), Берлина (Бродівського), Підгірці (Золочівсьного), Серафинець (Городенківського), Куликова (Жовківського) та інших.

Народний одяг Тернопільщини представлений з 14 сіл. З Подільського Придністров’я (села Добровляни, Гермаківка, Сеньків — серед них старші господарі, молодиці з чоловіками, дівчата і хлопці, сім’я), а також з околиць Теребовлянщини, Бережанщини, Збаражчини, Чорткова.

Альбом одягу А. Сількевича зберігається досі у двох примірниках у Львові (Етнографічний музей, бібліотека імені В. Стефаника АН УРСР). За посередництвом І. Франка третій примірник альбома придбав чеський етнограф Ф. Ржегорж і передав до Національного музею у Празі, де зберігається до наших днів. Двадцять фоторепродукцій з альбома є у фондах Тернопільського краєзнавчого музею.

Як писав для “Львівського кур’єра” журналіст Іван Франко…: “Голов­ним чином завдяки енергії і наполегливості п. Владислава Федоровича вдалося подолати всі перешкоди. Пан на­місник також посприяв тому, що пропозиції українців були прийняті комітетом сорока одностайно і без дебатів і щоб тернопільська етнографічна виставка під дирекцією В. Федоровича гідно представляла українське населення і дбайливість місцевих громадян у справі збереження па­м’яток і розвитку ще існуючих галузей народного промислу”.

Володимир МОРОЗ
Джерело http://irp.te.ua/krajova-etnografichna-vy-stavka-v-ternopoli-1887/

* * *
На 102 ст. здалося віднайти фото із таким підписом: «Народний одяг, район Мостиська. Етнографічна виставка в Тернополі 6 липня 1887 р. Fotog. Alfred Silkiewicz w Tarnopolu, [1887]»

Джерело http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/lnnbyivs_2010_2_7.pdf

Як поляків і українців об'єднував тернопільський чай

Амалія Лучаківська, дружина Володимира Лучаківського, тернопільського бургомістра в 1896—1903 рр., активно займалася благодійною діяльністю. У міській чайній, яку вона заснувала, знаходили допомогу найбідніші.

«Тернопіль (…). У неділю, 5 січня, відбувся тут, у залі „Сокола“, дуже успішний концерт для підтримки народного письменства. Фінансовий результат концерту, на жаль, не був рівнозначним із мистецьким ефектом — глядачів було мало. Наше товариське життя високою мірою послаблює розлам, який запанував між польською й русинською інтелігенціями. Багаторазово описаний факт зняття портрета Костюшка в залі „Сокола“ розгорівся до гарячкового гасла взаємного бойкоту. „Сокіл“ бойкотує русинів, а русини — поляків, внаслідок чого на наших публічних концертах і виступах у „Соколі“ зазвичай пустки».

Такими невеселими рядками починається публікація в газеті «Kurjer Lwowski» від 10 січня 1902 р. Щоправда, подальший опис подій звучить оптимістичніше: «Цей національний сепаратизм не перешкоджає, однак, особам доброї волі в хороших вчинках. Дружина бургомістра пані Лучаківська (Амалія з роду Громницьких, — авт.), котра без допомоги комітетів і товариств заснувала у нас міську чайну, що протягом дня розповсюджує більше 1 тис. центових чаїв (фактично безплатних), підняла цей заклад до такого рівня, що для задоволення зростання попиту в перших днях січня була відкрита філія чайної у єврейській дільниці. На свято Трьох Королів (Богоявлення, — авт.) пані Лучаківська власним коштом організувала Боже деревце для дітей магістратської служби. Більше 50 діток, до яких Різдво не надто щедре, були ущасливлені виглядом чудово освітленого та багато прикрашеного деревця, й отримали, окрім приємних спогадів, багато сухофруктів, а кожна дівчинка — тканину на платтячко».

Редакція газети «Kurjer Lwowski» раділа, що добрий приклад Амалії Лучаківської перейняли інші. Як-от чиновники тернопільського магістрату, які замість того, щоб витратити гроші на вінок для покійного Станіслава Мручковського, економічного управителя, передали 22 крони дружині бургомістра. Ці гроші вона спрямувала Товариству Святого Вінцентія а Пауло.

Різдвяне дійство — це не перший благодійний захід, проведений Амалією Лучаківською. «Kurjer Lwowski» писав про її літні «садові забави» в міському парку Тернополя. «Замість голосних обіцянок, які потім розчаровують учасників, заздалегідь було сказано, що не буде нічого, окрім свіжого повітря й музики, а дохід передадуть на підтримку фонду міської чайної. Тоді зійшлося багато людей, які не пожаліли грошей на доволі дорогий вхідний квиток (по 80 геллерів за особу і по дві крони від родини). Пані Лучаківська, шляхетна дружина поважного чоловіка, не щадила трудів і мозолів, аби зібрати гроші для найбідніших, а в Тернополі таких багато. Минулої зими не один такий бідак у чайній знаходив увесь денний харч, інакше без теплої страви змарнів би».

Міська чайна окремо обслуговувала нужденних, а окремо — шкільну дітвору. На її відкритті Амалія Лучаківська сама подавала чаї «всім сановникам міста», після чого «пожертви совісно сипалися на тацю, і кожен висловив ініціаторці визнання».

Родину Лучаківських (званих за Австрії Лучаковськими) в Тернополі пам’ятають. Володимир Лучаківський (1838—1903) був тут першим бургомістром-українцем, а його рідна сестра Леонтина (1858—1935) прославилася, видавши книгу-бестселлер «Домашна кухня. Як варити і печи» (Львів, 1910). У ній можна знайти багато рецептів випічки і «теплих страв», які, ймовірно, могли подавати в чайній її невістки Амалії Лучаківської. А ще можна прочитати, як виглядало урочисте чаювання знатної родини. Ось так у 1910 р. Леонтина Лучаківська подавала «Чай на підвечірок»: «Чай приладжує ся на креденсі. [Треба] покласти на столі плиткі тарелі, накриті серветою, десерові тарельці не розставляні (гості самі беруть), ножі, десерові ножики і вилки. [Подається] шинка, масло сарделеве (анчоусне, — авт.) і свіже, гріночки, канапки, рум (ром, — авт.), непражена сметанка, цитрина, покраяна в пластинки, тісточка, торти, конфітури, свіжі і обсмажувані медівнички, пампушки. [За] пів години до чаю дає ся крухий (пісочний, — авт.) торт із пінкою, до того солодке вино. Все те має бути приладжуване на окремім столі».

Леонтина Лучаківська. Фото надала авторка

Вікторія ГОЦЬ, Тернопіль

Джерело http://monitor-press.com/ua/extensions/statti-ua/8290-25326.html?fbclid=IwAR00srxwc3LYSNd2SdBSmwSrooZuvqrczfQFcbtAjVWZB_O2iI0nE5jxmlA
ФБ https://www.facebook.com/groups/149144132549190/permalink/635930743870524/

Тернопіль і його околиця. Слово про автора і його твір.

Отець Петро Білинський — призабута тепер, але відома колись постать релігійного та наукового життя Тернополя, усієї Галичини. Лаконічно промовистою характеристикою заслуг цього священника як збирача і дослідника пам’яток нашого минулого є вже той факт, що його матеріали друкували Михайло Грушевський та Володимир Гнатюк — визнані авторитети української історії та етнології.

Білинський народився 19 січня 1847 р. у селі Чернихів, що нині входить до Зборівського району Тернопільської області, а помер 13 грудня 1916 р. на становищі пароха у всесвітньо відомій Зарваниці. Він був одружений з Емілією Лавриновою (жінка померла у 1914 р.), тобто належав до когорти греко—католицьких священників—просвітителів австрійських часів, котрі вміли гармонійно поєднувати священиче служіння, наукову діяльність та родинне життя. Душпастир—інтелектуал, згідно з євангельським закликом, умів бути «усім для всіх».

Родина, з якої походить о. Білинський — священича. Його батько Степан був чернихівським парохом. Матір звали Антонією, і її дівоче прізвище Глинська. Глинські — також священича родина.

Спершу юнак навчався вдома, під наглядом винайнятого вчителя, а далі — у Тернопільській першій ґімназії, яку закінчив у 1870 р. Потім він навчався у Львівській духовній семінарії, по закінченні якої у 1876 р. отримав священичі свячення та одружився.

Першим місцем священичого служіння о. Білинського як сотрудника пароха упродовж 1876-1879 рр. були Нові Залізці Зборівського деканату. У 1880-1883 рр. він служив сотрудником, а деякий період у 1883 р. — адміністратором парохії у Великих Бірках біля Тернополя, з яких походила його дружина. У 1883-1884 рр. священник був адміністратором парохії у селі Киданів Бучацького деканату, у 1884-1886 рр. — в Несторівцях Зборівського деканату. По смерті о. Дмитра Лучаківського, батька славного тернопільського бурмістра Володимира Лучаківського, о. Петро Білинський у 1886 р. стає парохом села Довжанка біля Тернополя, яке входило до складу Тернопільського деканату. На цій парохії він прослужив до 1896 р., коли й перейшов до Зарваниці. В останній і помер, але був похований на старому тернопільському цвинтарі біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що «На Рогатці». Тепер ні могила, ні цвинтар загалом не існують, бо їх зруйнували за совітів.

Творча спадщина о. Білинського є багатою, але досі розсипаною по різних виданнях. До прикладу, уже в 47 числі газети «Правда» за 1868 р. знаходимо його статтю «Щедрівки». Він усе життя охоче збирав фольклорні матеріали, якими ділився з відомими вченими, у тому числі членами Наукового Товариства імені Шевченка. Так, у 1897 р. Михайло Грушевський у 15 томі «Записок НТШ» опублікував статтю «Сьпіваник з початку XVIII в.», в якій опублікував рукописну збірку пісень, надану саме довжанським парохом. Великий історик тоді писав:
«Один з найцїкавійших з досї звістних збірників того рода наміривсь я тепер опублїковати, потїшаючи себе надїєю, що се б могло звернути пильнїйшу увагу на публїкацию їх. Збірник сей був менї пересланий на початку сього року о. Петром Білинським, тодї парохом в Должанцї під Тернополем (тепер в Зарваницї, пов. Теребовельський)…».
Матеріали, зібрані о. Білинським, видавали о. Порфирій Бажанський у своїх «Русько—народних галицьких мелодіях» (10 випусків 1905-1912 рр.), Володимир Гнатюк у «Коломийках» (1905 р.); їх поміщували у «Колядках і щедрівках» (1914 р.). Казки, які цей священник також записував, видав Петро Медведик у «Казках Західного Поділля» (1994 р.).
З іншого боку, вже під час навчання у гімназії Петро Білинський писав свої власні твори. У числах 7 і 9-11 часопису «Правда» за 1868 р. була друкована його стаття «Старина [историческіе очерки мѣстностей: Глядки, Городище, Черниховъ]». Він же — автор праць «Десять заповідей Божих у XIV проповідях» і «Проповідей на неділі і свята в 5 томах».

«Тернопôль и єго околиця»

Найважливішою історичною працею о. Білинського є велике дослідження «Тернопôль и єго околиця», яка вийшла друком у другому і третьому «Річниках тернопільського наукового гуртка» (Rocznik kółka naukowego tarnopolskiego) у 1894 та 1896 роках відповідно. Розвідка ця є плодом багаторічної праці її автора, що видно з ретельно продуманого плану, плавності тексту і багатого наповнення. Написана вона українською мовою, але незвичним для сучасного українського читача правописом — максимовичівкою. Останню створив перший ректор Київського університету св. Володимира Михайло Максимович і запропонував її громадськості у 1827 р. Цей правопис прийняв у 1848 р. «Собор руських учених» — перше зібрання українських науковців, що відбувся у Львові на хвилі національного відродження українців Галичини періоду «Весни народів». Серед особливостей максимовичівки як правописної системи увагу читача одразу привернуть незвичні літери: ô, ѣ, ы, ъ. Втім, упорядник цілком виправдано керувався турботою про автентичність видання праці о. Білинського і зберіг ці та подібні особливості — невід’ємну частину нашої історії. Тут же доречно зауважити, що «ô» на початку слів читається як «ві», у середині слів — як «і», «ѣ» — це «і» та «ї», «ы» — це «и», а «ъ» — знак твердості попередньої літери.

Щодо змісту дослідження, то, крім самого Тернополя, автор описав села Біла, Івачів Горішній, Шляхтинці, Глядки, свій рідний Чернихів, Городище, Посівці, Купчинці, Буцнів, Великі Бірки. Отець Білинський планував продовження роботи з описами інших сіл, але ці плани не здійснилися. І все ж, попри таку прикрість, «Тернопôль и єго околиця» є цілісним, унікальним і надзвичайно цікавим дослідженням, яке відкриває нам світ історії, пристрастей, інтересів та побуту наших попередників на цій нашій малій батьківщині — Тернополі та його околицях.

Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту Історії Церкви УКУ
Львів — Тернопіль, 25-27 червня 2019 р. Б.

Раніше Ctrl + ↓