Головна | Останні долучення | Теґи | YouTube | Шо там у Тернополі? | Придбати #СеріяКнигДитинствоТернополя у автора


17 дописів з тегом

Поховання

 3   6 міс   Відео   Нове окописько   Поховання

Коли німці відступали… (1997)

Група Тернопільських пошуковців опитала десятки свідків тих далеких подій. Влітку 1996 року група пошуковців-істориків з трьох чоловік за допомогою приватного товариства «Обеліск» вирушила у приміську зону, в район сіл Драганівка, Забойки, Почапинці, для з'ясування долі німецьких вояків, що воювати тут у середині квітня 1944 року.

Було проведено величезну пошукову роботу, опитано десятки свідків і пройдено десятки кілометрів. Отже, як відомо, 15 квітня 1944 року місто Тернопіль було взято, підмога з заходу не прорвалась і залишки німецьких військ відступили на Захід для з'єднання зі своїми у районі Козлів-Озерна-Івачів.

Розділившись на три напрями, німецькі вояки проривались до своїх. Найкраще, на думку німців, було прориватись через Почапинці та Забойки до Козлова, де було значне скупчення німецьких частин. Але цей шлях був хибний, оскільки він існував як пастка для залишків німецького війська. Перед Козловим і Домаморичами поставлено заслони і чисельних кулеметників, з повітря значну допомогу мала надати авіація. Існував також усний і наказ — полонених не брати.

Чотирнадцятого квітня, напередодні взяття Тернополя, вже значні німецькі сили окремими групами проривались до своїх. У районі меж сіл Забойки і Почапинці таку групу з десяти чоловік виявлено авіацією і атаковано нею. Після масованого обстрілу зверху, шестеро німців загинуло, один був поранений. З допомогою іншого вояка переховувався у стодолі пані Романик, але 15 квітня ці німці були виявлені за доносом польських жителів і розстріляні. Ще двоє солдат, що залишились живі, теж: були виявлені і розстріляні на вул. Руській.

У цей же день прорвалася ще одна група німців у кількості 40 чоловік. Дійшовши майже до краю села Забойки, була зустрінута кулеметним заслоном й авіацією. На околиці усі вони і полягли. Зі згадок очевидців і проведених пошуків було виявлено, що ця група не була небезпечною для радянських частин, що розташувались за селом, бо майже усі були без зброї і бігли з піднятими руками і криками про капітуляцію. Треба врахувати, що усі вони за віком 16-річні, і що це, ймовірно, була частина «Гітлерюнгу».

Під вечір 14 квітня група радянських солдат зняла з них чоботи, одяг, забрала зброю, ламала жетони. На ранок 15 квітня усі вони були повністю роздягнуті і закопані 16 квітня тут же. О восьмій годині вечора того ж дня загинуло ще двоє вояків вермахту. Вони добровільно здалися у полон, але були розстріляні по вул. Болотяній (Болото). Трагедія відступаючих німецьких військ продовжилася наступного дня — 15 квітня 1944 року.

Зранку залишки гарнізону, що відступав у напрямі до с. Забойки, прорвались з північного сходу на вул. Болотяну, тобто околицю села, з метою прорватись до Козлова або Озерної. 14 солдат обороняли відхід своїх у районі піскового кар'єру. До обіду цього дня усі вони полягли в бою. Тут же через два дні й поховані. Решта відступаючих продовжували відхід, але зважаючи на удари авіації і переважаючих радянських частин, зайняли оборону на околиці села та теперішніх вулицях 8 березня (Шишкилівка) і Болотяна (Болота). Кількість їх становила шістдесят чоловік. Звичайно, їх метою було дочекатися ночі і відійти за село, прорватись до своїх. Але уже до четвертої години дня їх залишилось небагато — двадцять шість обороняли хату на околиці по вул. Болотяній, тут же, біля річки, кілька солдат обороняли тили. У районі вул. 8 березня бій точився до п'ятої години дня. Усі, хто оборонявся були убиті, їх кількість становила двадцять один чоловік.

Під вечір 15 квітня залишки німців по вул. Болотяній були оточені. Кілька солдат, що обороняли тили, — убиті. З’ясовано, що їх командиром був фельдфебель польової жандармерії, житель Гамбурга, 30-35 років, світловолосий, зі шрамом на лівій щоці, мав нагороди: хрест заслуги II ступеню, знак пораненого, воював під Сталінградом.

Оточеним у хаті було запропоновано здатись. Відповіді не було. Після кількох перестрілок німців все ж вирішили капітулювати, але після того, як викинули зброю через вікно, усі двері і вікна були закидані соломою і деревиною та підпалені. Усі двадцять шість вояків загинули.

Крім цього, на іншому боці вулиці було взято у полон чотири німецьких солдати і теж: убито (одному відрубали голову). Під вечір ще кілька груп спробували прорватись через центр села до Козлова, але теж; були вбиті. На ранок 16 квітня останні німецькі солдати проривались до своїх. Одну таку групу взято у полон біля села Домаморич (12 чоловік).

Чотири автоматники, що вели полонених, запитали у місцевих жителів, чи далеко до Тернополя і про дорогу на Бережани і, отримавши відповідь, вишикували полонених біля вирви від авіаційної бомби холоднокровно розстріляли усіх. Після цього спокійно закинули автомати на плече і пішли у напрямку Домаморич.

Влітку цього року пошукова група побувала на цьому місці і в річці Руда, що протікає за кілька метрів від місця поховання, знайшла знак штурмової піхоти, аптечку, кілька касок, ґудзики, монети, кілька кісток людини. Це ще раз доводить вірогідність трагедії тих далеких днів.

Так зустрічали Великдень у далекі дні 1944 року на терені нашого краю і переможці, і переможені — винні і невинні, ті, хто вижив і ті, кому прийшов час померти.

Деякі невеличкі німецькі групи ще до здобуття Тернополя радянськими військами (15 квітня 1944 року) почали прориватись на Захід до з'єднання зі своїми частинами. Про це написав Руслан Тарасенко в газеті «Тернопіль вечірній» (20.12.1997). З дозволу автора ми подаємо його статтю.

Джерело: Німці на Тернопільщині в контексті історичного розвитку (з кінця 18 до початку 21 століття). Науково-популярний нарис (2000)

 4   6 міс   1944   Друга світова війна   Листопадова   Поховання

Німець приїхав вклонитися праху через 61 рік (2005р)

Ми ходили по кістках вояків Другої світової війни. Такий висновок напрошується після розповіді Тамари та Ігоря Воронцових і зустрічі із зятем загиблого у нашому місті (Тернополі) Германа Вальца. Фолькер Тайхерт із німецького міста Хайбронна недавно приїжджав до Тернополя віддати шану пам’яті свого тестя. І зробив він це не біля опорядженої за християнським звичаєм могили, а кого імпровізованого захоронення у центрі міста.

Невідомих «міні-цвинтарів» з людськими останками, по яких ми іноді тупцюємо, навіть не підозрюючи про це, в обласному центрі, кажуть, є багато.

«ПОХОВАНИЙ В ЯКОМУСЬ САДКУ»

Про те, що у дворі будинку на Листопадовій,3а є захоронення німецьких солдатів мешканці знають уже добрих десять років.

У 1995-му коммунальники прокладали через це подвір'я каналізаційну трубу до сусіднього будинку, і ескаватор вивернув на поверхню землі багато людських кісток і черепів. Всупереч очікуванням людей ніхто з представників влади не завдав собі праці подбати про перепоховання останків. Мешканці самі зібрали їх і закопали у кутку подвір'я.

А ще до цього Тамара Воронцова побачила у землі два уцілілих жетони — ймовірно, з даними про колишніх власників.

Воронцови повідомили про знахідку львівську організацію «Пошук», яка займається німецькими похованнями. Берлінський архів ВАСТ у 1996 році, поінформували тернопільську родину львівські слідопити, встановив: жетони належали Герману Вальцу, народженому 30 01 1911р, та Гансу Петцольду (27 05 1906р).

Керівник «Пошуку» Інна Федущак писала також, що у грудні 1997 року їй надіслав листа з'ять Вальца Фолькера Тайхерт, який, дізнавшись, що останки тестя досі не ексгумовані, висловив бажання приїхати влітку 1998 року до Тернополя. Зробив це він лише через сім років. Вагомою перешкодою, зізнався, стала недовіра до керівництва країни — багаторічної складової Радянського Союзу.

З гостем Воронцових я розмовляла в їхній квартирі. Сивуватий, енергійний Фолькер Тайхерт із вдячністю прийняв запрошення сім'ї завдяки небайдужим членам якої зміг знайти місце поховання свого родича. Він почав з передісторії:

Після нашого одруження дружина Узула розповіла, що «десь в Росії» під час війни безвісті зник її батько. Моя теща Емілія дуже довго переживала цю втрату, часто перечитувала якогось листа. Його вона отримала з якогось польського міста, куди подавала запит. У листі йшлося, що Герман Вальц вважається безвісті зниклим, і вказувалося місце де слід шукати кінці, — Тернопіль. У 1997 році ми дізналися, що наш родич справді загинув тут і «похований в якомусь садку». Через три роки після смерті тещі ми виконали її останню волю: крім дат народження і смерті Емілії та її другого чоловіка Ганса Фенна на могильному пам'ятнику цвинтаря в Хайбронні вписали на граніті згадку і про першого, Германа Вальца, вказавши місто, де він загинув, — Тернопіль…

Коли я остаточно зібрався в Україну і повідомив про це родину, ніхто, нажаль, не захотів поїхати зі мною: їм психологічно важко згадувати минуле.

Зі слів пана Тайхерта виходило, що його тестя не повинні були забрати на фронт — він мав «бронь» на оборонному заводі. Як розповідала теща Емілія, Герман був людиною позаполітичною, зате мав власну думку про все, не боявся перечити керівництву, коли відчував свою правоту. Одного разу він посперечався із шефом серйозно, і хоча Вальц був хорошим працівником, керівник звинуватив його у саботажі і потурбувався про зняття «броні».

У грудня 1943 року бляхара у мирному житті забрали до війська. Після короткого перебування в Німеччині його части перекинули до польського Жешува. Всі листи родина отримала саме з цього міста. З України, куди частину переправили згодом, родина не отримала жодної звістки. Навряд чи тепер, знаючи, де спочиває його прах близьким людям вдасться довідатися, коли і за яких обставин загинув солдат Вермахту. Це підтверджують і слова матері Тамари Воронцової, Ніни Іванівни:

— Коли наша сім’я у 1956 році переїхала до Тернополя з Полтави, ми майже відразу дізналися, що в нашому будинку на тодішній вулиці Жовтневій,9 (ймовірно сучасна Листопадова,3) під час війни розташовувався військовий госпіталь. Очевидно, що в квітні 1944 року, в розпал запеклих боїв за місто, доглядати за пораненими і гідно хавати померлих було вже нікому.\

Після звільнення міста про поховання радянських воїнів потурбувалися, а от трупи німців просто присипали невисоким, до пів метра, шаром землі. За «нашою» могилою ми доглядали, саджали на ній квіти…

Фолькер Тайхерт, усі рідні якого повернулися з війни живими, зізнався, що біля останнього притулку свого тестя пережив сильне хвилювання: «Хоча, — каже, — я не знав Германа Вальца, але з поваги і любові до своєї дружини віддав честь праху її батька. Мені також було цікаво дізнатися більше про долю одного з мільйона „маленьких“ солдатів у контексті великої війни. Мій батько був учителем історії. Інтерес до цієї науки передав і мені».

Гість Воронцових сказав, що відповідно до угоди між Україною та Німеччиною, останки німецьких вояків повинні бути перепоховані на збірному кладовищі воїнів Української Повстанської Армії, Радянської армії та Вермахту у селі Потелич Жовківського району на Львівщині. «Але я б волів, — зазначив пан Тайхерт, — щоб мого тестя перепоховали у спеціально відведеному місці десь тут, у Тернополі». Із відповідним запитом він звернувся до заступника голови Тернопільської ОДА Анатолія Вихруща. Останній ідею сприйняв схвально, але ж зрозуміло, що фінансово «потягнути» її лише українській стороні не вдастся.

«В УКРАЇНІ ЖИТТЯ ЦІКАВЕ»

Друга частина нашої розмови була веселішою. Пан Тайхерт розповів, що крім дочки, у Германа Вальца, є ще двоє синів. Сім’я самого пана Фолькера невелика: дружина і син Бод, студент. До виходу на пенсію пан Фолькер працював інженером на фірмі, що виготовляє опалювальне устаткування, дружина булла помічником паталогоанатома. «Ми з Узулою, — каже німецький гість, — можемо дозволити собі багато подорожей, але зараз нас більше притянує маленька хатинка під Хайбронном з чистим повітрям і спокоєм». На прохання Ніни Мєдвєдєвої, пан Тайхерт назвав розмір своєї пенсії — 1600 євро на місяць. Ми підрахували, що пенсія Ніни Іванівни в 27 разів менша.

Після кількох днів перебування в Україні пан Тайхерт вирішив, що життя тут цікаве. «У нас все так спокійно, що часом аж нудно, — каже». — В Україні ж потрібно вміти імпровізувати. У Львові, наприклад, з-поміж 200 екскурсійних маршрутів я не второпав, який краще вибрати, і поїхав навмання. Виявилося, що це дуже классно!»
Особливо сподобалися мандрівнику Чернівці, які він відвідав першим. Тут познайомився з творчістю німецької акторки Рози Ауслендер (1901-1988), яка оспівала буковинський край у своїх поезіях. Тепер німець має «слабкість» до Галичини, колишні його побоювання від зустрічі з «непередбачуваною» країною розвіялися, наче дим.

P.S.

Невідомих місць поховань, яка каже тернопільський краєзнавець Любомира Бойцун на Загребеллі, у районі Катедри і взагалі у центральній частині міста — «повно». Не по-людськи це, не по-християнськи позбавляти померлого можливості бути гідно похованим. Услід за фельдмаршалом Олександрм Суворовим можемо нині повтори: «Війна закінчується лише тоді, коли поховано останнього солдата»

Фотокопія https://psv4.userapi.com/c423216/u12140802/docs/59fa8e758131/Stattya_pro_Listopadovu_3a.jpg?extra=5atjwmyA_4NjLoh2AURjw_luMk4r0XpWw3CIwBdMldLS_K-FYA0nZp9yCprQ_uDsLJnQRzeaNvY_fC08zquSZntYjJiYPtmULXsjNYalGkSgJGRJ2XqtjACUzHcIgnc-BCNTxErJ8UMDK4ImOXIjFXY

Світлана Клос, Тернопіль, газета «Місто» 24 серпня 2005 року

 16   6 міс   2005   24 сер   Листопадова   Поховання   Цікаве
Раніше Ctrl + ↓