Головна | Останні долучення | Теґи | YouTube | Шо там у Тернополі? | Придбати #СеріяКнигДитинствоТернополя у автора


4 дописи з тегом

Про людей та людисьок

Стахо / Оповідання Бориса Демківа

Ніхто у місті не знав його прізвища, і для дорослих, і для дітей він був просто «Стахо». До війська, з невідомих для нас причин, його не взяли, хоча ззовні він виглядав абсолютно здоровим. І вже за цей гандж його деякі вважали мало не причинним. Але він і на це не ображався, відповідаючи на всі кпини якоюсь не то веселою, не то печальною усмішкою, що ніколи не сходила з його обличчя.

В п’ястуку у Стаха завжди була затиснута монета древньої чеканки. Час від часу він зважував її на долоні, підкидав угору і, глянувши, що випало, «орел» чи «решка», прямував далі своєю дорогою. І з такою впевненістю, мов на тій срібній монеті, як на компасі, був визначений кожен його рух у просторі і часі життєвого колообігу.

Дітей у Стаха не було. А старенької матері і дружини в місті майже не бачили. Вони цілими днями порпалися на подвір’ї міського магістрату (тепер на цьому місці розташований пам’ятник Пушкіну) у величезних купах старих канцурів, які звозили сюди з єврейських гетто, мов розчахнуті вітрильця чиїхось невиправданих надій. Найбільше було дитячої одежі. Знаходили жінки серед дрантя дивом уцілілі кавалки матерії, прали їх, прасували і ходили на далекі села міняти на вбогий харч.

Коли вони поверталися, то ми, дітлахи, знали про це першими. Бо в такий знаменний день Стахо у своїх бездонних кишенях завжди знаходив для нас щось «від зайця» — сухарик, яблуко чи грудку цукру. Ми дивилися на нього, як на чарівника, і боялися простягнути руки, бо, здавалося, лише торкнешся і гостинець щезне, розвіється у повітрі, як золотава мара.

Ласуючи його нехитрими дарунками, ми самі ніколи не бачили, аби він їв чи пив. З ранку до пізнього вечора Стахо щось майстрував, лудив старі баняки. Не було, здається, на світі замка, до якого б він не зумів підібрати ключа. Казали, що Стахо стоїть навіть на якомусь спеціальному обліку. Та найбільше він любив у вільний час виробляти з блискучої бляхи формочки для тістечок. Яких лише не було: і коники, і рибки, і кумедні, і манливі зірочки, і півмісяці.. Лише ніхто в дні окупації (німецької — прим. авт.) цього краму не купував, бо не було на той час ще форми, в яку можна було б втиснути людську нужду і страждання.

Старий ринок тоді нагадував потривожений вулик. Він то затихав, мов пригрітий на сонці ситий кіт—воокіт, то знову вибухав гулом свого природного єства. «Дріжджі! Кому дріжджі?! Дріжджі! Дріжджі!» — як набридливий ґедзь, бринів голос перекупки. «Поташ! Поташ, Поташ…» — шелестіло між рядами, мов серед сухої тирси пробігла ящірка. «Камінчики! До запальнички! Камінчики!» — розсипалося олов’яним шротом у густому повітрі. «Свіжа риба! Свіжа риба!… тільки спить… Свіжа риба!» — хтось жартома набивав ціну своєму товару. «Пляцки! Гарячі пляцки! Пляцки!» — смачно виляскувало у вухах. І ми лише слинки ковтали. Нічого не купивши, як нічого і не продавши, ми слідом за Стахом, як сонні мухи, поверталися на свою кападоцію.

Після невдалих торгів Стахо переодягався у свій старий, як світ, чорний костюм. Прикривав голі груди манишкою, чіпляв на шию краватку—метелик. І вів нас на гастролі до літнього філіалу ресторації «Адрія» (Шевченка, 23 — прим. авт.).

У програмі «концерту» був лише один коронний номер. Стахо садив когось з нас на крісло. Кланявся галантно лише головою. Потім чинно брав стілець з «асистентом» правою рукою, підносив угору і однією ніжкою ставив собі на підборіддя. Залою «Адрії» опановувала тиша. І лише ми вищали від страху і захоплення… Потім, зібравши між столиками свій «артистичний» гонорар, поспішали знову гуртом на ринок, щоб ще встигнути купити гарячих пляцків. Ці смажені на олії з тертої картоплі млинці і донині вважаю королівською їжею.

…Німців, які вже вели себе в Тернополі, мов справжні господарі, Стахо наче не помічав. Та й вони не звертали на нього уваги. А коли якийсь фріц його зачіпав, намагаючись пожартувати з «руським Іваном», то у Стаха для всіх був один діалог: «У тебе мати є? — запитує серйозно у німчури. „О, матка, матка! Я, я…“ — булькоче той. „Тоді скажи їй спасибі…“ — продовжує Стахо. „Яволь! Я, я, я…“ — туркоче задоволений німець. „За те, що тебе такого дурного на світ пустила“ — ставить крапку на кумир. І німчура, так нічого й не второпавши, прямує задоволений далі. Ми ж дусимося від сміху і радості, що той банькатий нічого не запідозрив. Та якось поліцай доніс в комендатуру, мовляв Стахо, отой дурник, насміхається над носіями „нового порядку“…

Дні тягнулися роками. Кападоція наче осиротіла. Навіть вигуки перекупок долітали з ринку якимись безтілесними і холодними, мов зелене жабуриння на ставі…

Коли, нарешті, Стахо знову з’явився у місті, він, здавалося, став ще вищим, наче сама нужда витягнула його угору. І лише усмішка запала десь на саме дно його добрих карих очей. У поліції, де Стахо просидів, більше місяця, мабуть, пронюхали про його „фокуси—покуси“. І відтоді нерідко якийсь шваб, щоб позабавитися від нудьги, примушував Стаха виступати „во славу великого рейху“, який вів переможні наступи на фронтах, на базарі, чи просто на вулиці, екзальтуючи такі безкоштовні „вистави“ пострілами з пістолета.

Один з таких „концертів“ Стаха врізався мені в пам’ять на все життя. Стояв теплий вересневий день. З оболоні долинав запах паленого картоплиння. Ми у товаристві сиділи на галявині під високим дубом—нелинем. І Стахо навчав нас своєму мистецтву, яке полягало в тому, „що в природі нема нічого зайвого“. І справді, весь, на перший погляд, непотріб під його всесущими руками перетворювався на дивовижні речі. Туга очеретина — на сопілку. Дві порожні консервні бляшанки, вмонтовані одна в одну — на блискучу скарбничку для монет, нічого, що їх у нас ніколи не було. Кілька жолудів і мідних дротинок — на хвацького середньовічного лицаря в захисних обладунках, що опирався рукою на ефес гострої шпаги…

У розпалі роботи над черговою „диковинкою“, де не взявся цибатий, мов індик, фріц із своєю козеподібною „фрейлен“. Побачивши Стаха, він зрадів:.„О, Стах! Рюські артіст! Бітте! Бітте!“ — плескав у долоні, маючи, очевидно, намір позабавити свою даму. Відчувши заворушення, на галявину почали сходитися охочі до дешевих сенсацій. Німці вже зручно усідалися кружка, наче у справжньому шапіто, і щось задоволено белькотіли.
Ми ж ні на крок не відступали від Стаха, живою стіною розбивши цей імпровізований „театр“ на два табори. З одного боку вже зібралася вся наша кападоція. Навпроти сиділи німці і поліцаї зі своїми ерзац—дамами. А цибатий, мов самозванець—диригент, вже розмахував пістолетом і щось вигукував, мабуть, вимагав розпочинати „бліц—концерт“.

Лише на Стаховому обличчі годі було щось виразне прочитати. Воно було спокійне і зосереджене. Очевидно, саме так найгеніальніші актори світу виходять на кін, де несамовита публіка чекає, що її обов’язково чимось здивують.
Хтось приніс із сусіднього будинку крісло — обов’язковий атрибут виступу. Дехто примостився просто на зеленій траві… І „коронний номер“ Стаха розпочався. Разом з оплесками в нього полетіли вигризки яблук, абрикосові кісточки, камінці… Один з яких раптово влучив Стахові в око. Він здригнувся, крісло на підборідді захиталося. Але за якусь долю секунди Стахо вже встиг опанувати свої рухи. Однією рукою збив крісло, а другою підхопив у повітрі на смерть переляканого „асистента“.

Мешканці кападоції полегшено зітхнули. А німці якраз почали входити в дикий раж. Крики перемішалися з пострілами. „Фрейлен“, вдаючи переляк, томно закочувала очі. А її галантний кавалер, наводячи пістолет на Стаха, вимагав продовження „програми“. І в цю мить Стахо раптом змінився до невпізнання. З дна його очей знову виплила повновида усмішка. Рухи стали чіткими і впевненими. Попросивши всіх відійти подалі, він якось неприродно весело оголосив: „Танець ножа!“. Взявши в одного з фашистів тесак, він натягнув на голову беретку, вимостивши її кружельцем тонкої бляхи. І, поставивши на голову ножа вістрям вгору, почав жонглювати. Ніж, мов живий, ходив по голові, опускався на чоло, сягав кінчика носа, знову повертався на тім’я. Лягав на маківці плашма, поволі зводився, мов зачарована музикою кобра, дзиґою крутився на вістрі, знову перевертався на пуків’я… Піт рясно заливав Стахові очі. Темними плямами зволожував сорочку. А цибатий все реготав і, як навіжений, підганяв, погрожуючи Стахові чорною цівкою пістолета. Стахо, здавалося, зібрав у своєму худющому тілі останні сили… Ніж завмер на чолі. Потім руків’я на голові завертілося у шаленому піруеті. Стахо, мов підкошений, впав перед німцем на коліна і лезо тесака, увійшовши в горизонталь, відірвалося від Стахового чола і блискавично впилося німцеві у горлянку.

Ніхто з присутніх не встиг відразу збагнути цього „фокуса“. Від несподіванки всі бурхливо зааплодували… Лише, коли побачили, як у скоцюрбленого „диригента“ з горда жебонить кров й почули істеричний вереск „фрейлен“, фашисти опам’яталися і почали стріляти… Ми тоді думали, що вмирають лише на війні, де вибухають бомби, гримлять гармати, свищуть кулі… І ніяк не могли уявити, що на високому „нашому: дубі—нелині висить Стахо…“.
Сьогодні, за перебігом десятиліть, вже можу робити якісь аналогії. А тоді нам навіть важко було його з кимось порівнювати. Він був нам і за батька, і за старшого брата, і за доброго приятеля. І усе це вміщалося в єдиному слові „Стахо“.

Він висів спокійний, як і перед своїм останнім „концертом“. Сліпий вітер розвівав у повітрі його смолянисте волосся, якого навіть роки не торкнули сивиною. Глибокі кишені штанів віддувалися, наче напаковані гостинцями, які він ще не встиг пороздавати дітлахам. У п’ястуку, як завжди, була міцно затиснена „монета—компас“, наче він збирався ще раз підкинути її вгору, щоб дізнатися, аверс чи реверс тяжіє над його долею…

І, зненацька, вже по мертвому обличчі покотилася і впала на землю важка, мов ртуть, краплина. Чи починався дощ. А чи це була перша і остання Стахова сльоза. Я і досі не можу цього збагнути…

І коли нині дивлюся на найбільших „зірок“ естради з високими званнями і блискучими регаліями, я згадую Стаха, безіменного „артиста з народу“ і його останній „коронний номер“… Танець ножа…

Оповідання Бориса Демківа
Газета „Тернопіль вечірній“ / 5 грудня 1992 року

 7   1 міс   1992   5 гру   Борис Демків   Магістрат   Німецька окупація   Про людей та людисьок   Стахо-вар'ят   Сумне

Стахо-вар'ят / СВІДЧЕННЯ № 3 / Леся Філінська

Стахо-вар’ят, так би мовити, як-то тепер кажуть, тусувався в основному в районі базару. А базар був там, де тепер краєзнавчий музей. Моя мама там працювала в чайній на касі. Позаду за їдальнею містився буфет. Я іноді до неї забігала після школи. Та й мусіла через те місце, де пияки з пивом стояли, проходити. Ну і йду… А Стах такий був високий, важкий чоловік, потужний.

Пам’ятаю таку анекдотичну ситуацію. Якби її не чула, то думала би, шо то хтось шось прибріхує. Прийшов, хлопи п’ють пиво, таранька лежить, якась горілка.

— Хочеш послухати радіо «Свобода»?
Хлопи думають… Та як так?!
То ж не тепер дивно…
— Хочу!
— То наляй мені пива трохи і 50 грам.

Наляли…

— Стахо тако взяв маринарку (піджак — прим. авт.). Був, чесно кажучи, офермистий, опущений… Взяв маринарки комір, затулив писок і каже: «Шшшшшшшшш…..»
— Хлопці, чуєте, глушат?!

Я не думаю, шо він був вар’ятом в чисто такому медичному сенсі того слова. Це як королівський блазень. Він говорив про те, що всі думали, але не відважувалися говорити.

Уривок із книги «Про людей та людисьок» (2019)

 6   1 міс   Леся Філінська   Про людей та людисьок   Смішне   Стахо-вар'ят

Книга «Про людей та людисьок» (2019)

Повна назва: Дитинство Тернополя. Том 2. Про людей та людисьок

АВТОРИ ПУБЛІКАЦІЙ:

Володимир Мороз ст. 11-65, 101-203, 225-259 ст.
Марічка Юрчак ст. 204-224

Тарас Циклиняк ст. 260-308, 328-351

Переповтор минувшини ст. 66-100, 309-327

Кількість сторінок: 416
Формат: 120x165 мм
Палітурка: тверда
Папір: кремовий
Друк: ч/б + колір
Перший наклад: 300 примірників
Здано до друку: 18 червня 2019 року
Презентовано: 4 серпня 2019 року
Видавництво: «Крок» (м. Тернопіль)
ISBN: 978-617-692-529-3

Завантажити pdf (85 mb) http://tarnopol.te.ua/Dytynstvo_Ternopolja_tom2_Pro_ljudej_i_ljudysok.pdf
Придбати паперову книгу у автора https://www.facebook.com/taras.tsyklyniak / tarnopol1540@gmail.com

ЗМІСТОВИСЬКО

Рецензія
Вступне слово……………………..4

РОЗДІЛ 1. Громада 16-19 сторіччя

Як Ян Тарновський до Святої Землі ходив……………….11
З минулого тернопільських кравців, партачів і тандитниць……….15
Забутий тернопільський гонор…………………21
Родина Барвінських — священики, вчені, музиканти, видавці і політики……….25
Ян Безим — душпастир на Мадагаскарі……………………32
Просвітителі нашого «Беренлянду»……………………38
Іван Горбачевський прожив 67 років поза Україною……………….45
Тернопіль, Франко і премія Нобеля…………………50
Володимир Громницький — тернопільський «Шептицький»……56
Товариство «Міщанське брацтво» в Тернополі (1931)…………….. 66

РОЗДІЛ 2. Громада 19-20 сторіччя

Володимир Гнатюк мріяв стати місіонером…………………..101
Сирота, що написав Конституцію ЗУНР…………………….106
Як Богдан Лепкий гостював у Тернополі…………………..111
Лучаківські — хто вони………………………………..116
Володимир Лучаківський……………………120
Відомі поляки з Тернополя……………………..126
Іван Пасіка: земляк і однокласник патріарха………….131
Тернопільське дитинство професора Гарварду………………………136
Як учитель з Тернополя іраністом став………………………140
Забутий отець Райхенберг…………………………143
Життя і музика Кароля Ратгауса………………………150
«Як співала, вікна дзеленчали»…………………………….154
Стефанія Садовська — тернопільська людина—легенда…………..160
Неймовірна історія Зигмунда…………………………166
Відомі євреї Тернополя…………………………..174
Доля людини — за стінами кам’яниці…………………179
Йосиф Сліпий про Тернопіль……………………………..184
Чому слід пам’ятати Миколу Чубатого…………………..190
Пані Юстина та її готель «Подільський»…………………………..198
Йозеф Перль: євреський Руссо з Тарнополя………………………….204
Любов у XIX столітті…………………………….225
Наші жертовні адвокати………………………………..229
Юдейські старожитності Тернополя…………………..235
Тернопільський «список Шиндлера»…………………..252
Війна, Тернопіль і художники………………………….256
Діонізій Шолдра — маляр високого неба та сумних дерев……..260
Ста́хо—ва́р’ят з Тарнопо́ля………………………………..308
Браніцький. Яр Климовський (1990)……………………….309
Стахо. Оповідання Бориса Демківа (1992)……………………..320
Цілком таємні свідчення про Стаха Браніцького……………………..328

РОЗДІЛ 3. Громада 20-21 сторіччя

Шаржі та дружні портретні рисунки Миколи Дмітруха………….352

Примітки та джерела……………………….402

Опис поданих у книзі зображень……………..403

* * *

Над створенням книги працювали:

Тарас Циклиняк (fb.com/taras.tsyklyniak)
— автор ідеї та упорядник

Володимир Мороз (fb.com/volodymyr.moroz.phd)
історик і релігієзнавець, науковий співробітник Інституту Історії Церкви Українського католицького університету

Марічка Юрчак (fb.com/maryurchak)
кандидат історичних наук

Микола Дмітрух
— автор рисунків, шаржів та карикатур

Дарця Веретюк
— обкладинка, корекція графічних матеріалів та сучасні фото

Редактори:
— Віра Стець із теплого міста Станіслава
— Галина Груць, доцент ТНПУ ім. Володимира Гнатюка

Рецензент:
— Микола Бармак, професор, доктор історичних наук

Юрій Завадський
— видавнича справа

Книга з’явилася на світ завдяки підтримці громадського діяча і філантропа Вадима Перця, стараннями якого втілено у життя чимало проектів, покликаних берегти пам’ять про минуле рідного міста. Виручені із продажу видання кошти спричинять появу на світ наступних томів серії «Дитинство Тернополя»

ВСТУПНЕ СЛОВО

У кожної нації є добрі та погані люди. Ці прості та мудрі слова почув від корінної Тернополянки Пані Ірини Максимів (1932 р. н.) і мушу зізнатися, що вони глибоко засіли у моїй голові. Кажучи по—галицьки, є на світі Люди, а є людиська, яких лише після такої характеристики можна класифікувати за ґендерною, національною, мовною, релігійною чи іншою ознакою.

Другий том із серії видань, об’єднаних назвою «Дитинство Тернополя», — це здебільшого розповіді про ліпших людей світу цього, якими мені особисто хочеться пишатися, та знову і знову наголошувати на тому, що Тернопіль має до них стосунок.

Чимало людських біографій дослідники часто переповнюють сухими фактами, посеред яких іноді важко віднайти свідчення про те, що смакувало і про що жартували наші предки. Роблячи із видатних «великі пам’ятники минувшини», ми стрімко втрачаємо із ними зв’язок, який і без того десятки років був розірваним. Надто серйозне ставлення до світочів та моральних авторитетів позбавляє молодше покоління інтересу до них. Кажу вам про це цілком щиро, спираючись на скромний досвід роботи у туристичній галузі. Я бачив реакцію сотень та тисяч пар очей, власникам яких впродовж років розповідав про радісні та сумні трафу́нки, які спіткали наших Тернополян за останні віки. Повірте, ще не зустрічав подорожуючих, байдужих до побутових спогадів. Саме тому наша розповідь торкається найрізноманітніших аспектів людського буття.

Первинно хотів подати публікації про якомога ширше коло Тернополян, проте поміж сотень прізвищ не так легко віднайти тих, хто нас об’єднує, а не сварить. Українці, поляки, євреї, німці та інші народи впродовж віків були сусідами на маленькому клаптику землі, званому Тернополем. Він дав світу величезну кількість талановитих Людей, які на знак вдячності та шани ніколи не забували про нього. Найбільше в дещо ідеалізованих нині старих часах мені плявду́є те, що найвиразнішою рисою тогочасної інтеліґенції була повсякденна підтримка тих, хто перебував у скруті. То була така порода Людей, до яких хотілося тягнутися. А скільки посеред нас нині тих, ким хочеться щиро пишатися і всіляко підтримувати?

Тернопіль — це омріяна поколіннями емігрантів дитяча країна, у якій зеленіша трава та яскравіше світить сонце. Більше ніде у світі немає такого неба, як над рідним Тернополем. Це світ, у якому немає проблем, де живі та здорові дідо і бабця, де молоді батьки і, здається, «шо так буде все!». Я досі вперто переконаний у тому, що Тернополян колишніх не буває. На жаль, війна зруйнувала цю казку, проте ми відновили її у бронзових макетах впродовж 2016-18 рр.

Дуже хотів, аби наша розповідь була різнобарвною, саме тому об’єднав праці кількох авторів, які радо відгукнулися на мою пропозицію щодо співпраці. Ше більшою приємністю вважаю те, що нам вдалося розповісти про представників домінуючих громад, які мешкали у Тернополі з 16-го по 21-ше сторіччя.

Наша книга — це скромний пам’ятник людській впертості та наполегливості, помноженій на кропітку працю, яка так само, як і дерево, дає свої плоди лише з часом. На жаль, ми часто шануємо ці плоди лише тоді, коли дерево втратило своє життя. Саме таке «вперте» дерево Діонізія Шолдри зображене на обкладинці.
Дана збірка публікацій є лише маленькою частиною великої історії людського життя, яку об’єднує бажання пізнавати світ у найрізноманітніших його проявах. Будемо раді, якщо ця скромна праця спонукатиме Вас ще більше пишатися рідним містом та його мешканцями.

З повагою, краєзнавець Тарас Циклиняк

«Виживи! Бо як помреш, то ніхто правди не взнає»

Тернопіль, як і будь-яке інше місто, має свою історію. Це не стільки історія споруд, храмів та вулиць, скільки історія людей, які творили його, коли воно творило їх.

На моє глибоке переконання, місто — живий організм, який складають люди зі своїми буденними турботами, з власним досвідом виживання в конкретних історичних умовах. Хтось з ранку до ночі продавав нехитрий крам на ринку, хтось виготовляв глиняний посуд чи випікав хліб, хтось займався дрібними підробітками тощо. Та всіх їх об’єднувала СВОЯ тернопільська родина — близькі-далекі родичі та сусіди, з якими часто доводилося прожити поряд все життя і які «знали все». Тут сформувалася особлива атмосфера, яка ще подекуди зберігається в селах та маленьких містечках, де всі один одного знають, підтримують в скруті чи розділяють радість життєвих подій. Це була дружня підтримка, співчуття, або навпаки, «сусідські війни» за дрібниці, які тривали десятиліттями, із безліччю трагічних, назавжди забутих історій. Історій життя… Я пам’ятаю цю атмосферу маленького містечка мого дитинства. Коли багато залежало від того, «а що скажуть люди», які так чи інакше знайомі. Це світ дитинства, куди б хотілося повернутися; дитинства, де ми точно знали «шо так буде все». Можливо, саме цього нам так не вистачає тепер — підтримки, яка була невід’ємною частиною життя в маленькому містечку.

У кожного Тернопіль СВІЙ. Для когось це місце дитинства, для інших — сходинка до успіху чи щоденної праці, а, можливо, місце вічного спочинку. У кожного був свій світ, своя історія, свої спогади, своя доля. Кожна людина є всесвітом для родини та знайомих, всесвітом в конкретних історичних умовах. Однак, всіх ОБ’ЄДНАВ ТЕРНОПІЛЬ.

В перипетіях складних історичних подій Тернопіль сформувався як поліетнічне середовище українців, поляків, євреїв, німців та інших національностей, які «впродовж віків були сусідами на маленькому клаптику землі, званому Тернополем». Унікальне місто з власною, малопомітною, особливою аурою, яке неодноразово було вщент зруйноване. І якимось дивом, як фенікс, відроджене. Це інший Тернопіль, але водночас «і той самий».

«У кожної нації є добрі та погані люди» — починається другий том неймовірно цікавого проекту Тараса Циклиняка, його ідейного натхненника. Це книжка про Тернопіль і про епохи, в яких жили (точніше виживали) люди. Це книжка не лише про минуле, а й індикатор нашої готовності зрозуміти і прийняти його. Підкуповує максимально чесний, відкритий погляд упорядника, бажання зрозуміти «життєву мудрість простих людей» і донести її сучасному молодому поколінню в складну епоху інформаційного сміття, масових маніпуляцій свідомістю і ґаджетизацією навколишнього простору.

Автор намагається бути стороннім незалежним споглядачем, хоча на кожній сторінці відчувається його присутність — у підборі матеріалу, у світлинах, більшість яких публікується вперше. Мимоволі приходить розуміння, що минуле набагато ближче до нас, ніж може здаватися на перший погляд. Наявність інтернету, сучасних комп’ютерів та телефонів не міняє людської природи — пошук механізму успішності, турботи про дітей, складних взаємовідносин між людьми…

Люди все ж різні, але їхні ЖИТТЯ Є ВАЖЛИВИМИ без означення, чи це визначні культурні діячі зі світовим ім’ям, чи ті «прості» люди, спогади яких практично ніколи не потрапляли на сторінки книжок. Не будучи істориком за фахом, Тарас зміг розгледіти те, біля чого іноді проходять мимо фахівці, — зміг ПОБАЧИТИ ЖИВИХ ЛЮДЕЙ із їх щоденними турботами. Ці історії вчать бути ЛЮДИНОЮ. Шукати себе. І зовсім не випадково в розвідці згадується так багато священників, які були духовними взірцями та провідниками, допомагали бідним, хворим, немічним. І нечасто за життя отримували за це визнання. А скільки таких людських доль, про які нам варто було б знати, втрачено назавжди… І коли ми доростаємо до стану, коли можемо і хочемо спитати, то вже немає кого… Люди йдуть. Тихо і якось навіть непомітно… Напевне, в цьому і є певна обкраденість історії життя…

Тарасові вдалося побачити і змалювати СИМВОЛИ Тернополя минулого століття, які пронесли через все своє життя той невловимий, особливий дух міста. Так, культурним відкриттям останнього часу стали для мене життя і творчість Діонізія Шолдри, який народився в Тернополі. Нелегка доля добряче побила і вимотала його по світові, та він не зламався, а став відомим «маляром високого неба та сумних дерев». Із проголошенням незалежності Діонізій Шолдра ПОВЕРНУВСЯ зі своїми картинами ДОДОМУ. Ні, не помирати, а ЖИТИ! Віддати той життєвий досвід і мудрість СВОЇМ, залишити САМЕ ТУТ свій слід.

Іншим символом міста, якого розгледів Тарас, став збірний образ Ста́ха—ва́р’ята. Здавалося б, нічого особливого не досягнув, але залишив про себе ДОБРУ ПАМ’ЯТЬ. Його суперечливий образ залишився в пам’яті тернополян та був своєрідним протестом «малої людини, від якої нічого не залежить», протестом заляканих, затравлених, але незломлених людей. Напевне тому, за переказами, на його могилу перенесли вінки із могили щойно похованого партійного керівника. Шкода, що в історії так мало збереглося імен саме таких маленьких—великих постатей. ЛЮДИ ЖИВУТЬ ДОТИ, ДОКИ МИ ПРО НИХ ПАМ’ЯТАЄМО. Спогади продовжують їм земне життя, додають змісту, цінності та сенсу.

Нам іноді здається, що ми вже все знаємо про визначних тернополян, відомих на весь світ. Але це не так. Один такий приклад — життя Соломії Крушельницької, яка у серпні 1939 р. приїздить з Італії додому провідати родину та отримати підтримку рідної землі після смерті чоловіка. Проте за кілька тижнів почнеться Друга світова, від якої вже не вдасться втекти. Нова радянська влада націоналізує будинок артистки, залишивши їй тільки квартиру у Львові, в якій вона буде проживати разом із сестрою Ганною. Під час німецької окупації Соломія дуже бідувала, перебиваючись приватними уроками вокалу. Після війни вона не могла поїхати в Італію, громадянкою якої була. Окрім того, видатна співачка довгий час не могла отримати і радянського громадянства. Це відбулося лише після того, як написала заяву про передачу своєї італійської вілли й усього майна радянській державі. Світового імені прима, рятуючи своє життя, доживала роки в бідності, борючись із хворобою.

Інший приклад. Історія порятунку євреїв, що не поступається драматичністю відомому «списку Шиндлера», сталася у Тернополі під час Другої світової війни. Молода вродлива дівчина Ірена Гут, волонтерка Червоного Хреста, заради спасіння людських життів змушена була спати з німецьким офіцером. Ризикуючи власним життям, вона вчинила подвиг по спасінню невинних жертв війни, який засудив навіть ксьондз на сповіді в костелі… І таких «білих» сторінок нашої історії ще є безліч…

В чому цінність серії видань «Дитинство Тернополя»? Це погляд на життя людей, які, напевне, проживали поряд, ходили до однієї ґімназії, жили звичайними турботами — разом бігали купатися на став чи красти яблука в сусідський садок. Погляд на людей, для яких МІСТО СТАЛО ЗНАЧИМИМ. Так, у своїх спогадах патріарх Йосип Сліпий з неймовірною теплотою згадував тернопільський період життя як важливий етап у своєму становленні. Тут він навчався, читав, думав, блукав маленькими вуличками. Саме тут твердо вирішив стати священником і отримав пожиттєву підтримку митрополита Андрея Шептицького. І потім, в складних перипетіях свого життя, завжди намагався не лише сам вистояти, а й допомагати боротися тим, хто втрачав віру чи не мав сил до боротьби. Запам’яталася його порада, дана одному єврейському в’язню, своєму співкамернику у львівській в’язниці 1946 р. Його катували та вимагали зізнатися у злочині, до якого він не мав відношення. «Признайся… і виживи. Бо як помреш, то ніхто правди не взнає», — сказав патріарх.

Проект цінний і тим, що автор не заважає читати, дає можливість робити висновки через призму власного життєвого досвіду. Хоча, як на мене, книжка тільки б виграла від влучних і цікавих коментарів, за які так цінує Facebook—спільнота пана Тараса.

Це книга, яка після першого прочитання не буде припадати пилом на полиці. Це «концентрат життя», який ще потрібно «переварити» та переосмислити. Немає висновків, немає осуду та оцінки… А ще б дуже хотілося вірити, що буде продовження серії, бо є ще так багато людей, життєву мудрість яких варто пам’ятати.

***

Наостанок подумав: а що б сказали ті, кого згадує чи відкриває широкому загалу автор? Чомусь переконаний — те, що робить Тарас, вони би схвалили.

P.S.

Науковці стверджують, що у лісі дерева пов’язані між собою та підживлюють коріння один одного. У такий спосіб підтримують молоді чи хворі дерева. А коли дерево помирає, то віддає всю свою життєву енергію через коріння сусіднім рослинам. Переконаний, що й серед людей передача життєвого досвіду через спогади, вивчення і осмислення їх здобутку наповнює силами наступні покоління. У тих, хто пізнає цю життєву мудрість, формується імунітет від підлості, байдужості та невігластва…

Микола Бармак, професор, доктор історичних наук

Рецензія до #СеріяКнигДитинствоТернополя Том 2 «Про людей та людисьок» (2019)

 2   1 міс   Люди   Про людей та людисьок