Ностальгія за старим Тернополем
Втрату Парафіяльного костелу тернополяни вважають найвагомішою для міста. Дехто каже, що іншої такої “родзинки” Тернополю набути так і не вдалося.
Старші городяни також ностальгують за колишніми парками та скверами, танцмайданчиками і кінотеатрами. Молодші — згадують обеліск і танк, чистоту на вулицях (див. коментарі http://te.20minut.ua/news/10182777).
ЦЕ МІСТО ВСІХ ЗАСМОКТУЄ
— Тернопіль — особливе місто. Він якось… засмоктує і вже не відпускає, — зізнається Роман Зарічний (60 р.). — Так, тут набагато менше пам’яток, ніж у Чернівцях, де я народився. Зі Львовом, звісно, нашому місту теж важко сперечатися. Тернопіль “бере” чимось іншим.
Пан Зарічний пригадує, як, приїхавши відвідати маму на початку 90-х, уже не зміг повернутися до Мукачевого, де жив і працював не один десяток років.
— Пройшовся вулицями, парками, скверами, зайшов у гімназію, яку закінчував, зустрівся з друзями, — пригадує чоловік. — І передзвонив у Мукачеве: “Усе — залишаюся!”
Погоджується із паном Зарічним корінна тернополянка Мирослава Красій. Дуже дорогими її серцю є затишні вулиці “Нового Світу”, “Циганка”, куди дівчинкою бігала з друзями плавати у Ставу, парки, де гуляла з коханим.
— Хтось із класиків сказав: “Майбутнє, якого ми боїмося, перетворюється в теперішнє, яке ми не любимо, а потім у минуле, яке ми обожнюємо”, — каже 60-річна жінка. — Це пояснює, чому ми так любимо згадувати минуле.
АВТОБУС ЇЗДИВ ПО-ІНШОМУ
Пані Красій пригадує, як підірвали церкву Успення, що на вул. Острозького (за Союзу — Островського). Адже будинок, в якому мешкала родина, був на “Рогатці”. У всіх довколишніх садибах від вибуху повилітали шибки. Натомість римо-католицький костел жінка пам’ятає погано, бо була ще надто малою.
— Моя мама любила згадувати колишні забави, — продовжує тернополянка. — Так, дорога на Микулинецькій була набагато крутішою. Вирівняли її за Союзу, коли будували новий міст через колію. Раніше діти зі всієї околиці взимку разом викочували великі сани на горбок. Вмощувалися у них і неслися до “Рогатки”. Тоді і молоді, і старі любили проводити час на вулиці…
Тернополянка пригадує, що міську ковзанку тоді облаштовували просто на Ставу. Заливали майданчики і в школах, і в парках.
Ритм життя у місті у 60-70-х ХХ ст. був іншим, ніж тепер, пригадують корінні тернополяни. Транспорту було набагато менше, тому вул. Леніна(тепер — Руська) була затишним бульваром, а вздовж дороги, що на дамбі Ставу, просто посередині рядком росли тополі. Автобус, що їздив маршрутом №4 на “Новий Світ”, прямував через нинішні вулиці Йосипа Сліпого, Листопадову, Грушевського, а тоді догори — сучасною вулицею Головацького.
— Той маршрут давно “перекриває” висотка, що на вул. Крушельницької, 1, — пригадує пані Красій. — До речі, одна із зупинок рейсу була навпроти центрального входу у парк ім. Т.Шевченка — з колонами, до яких треба було підніматися східцями. За тією “брамою” розбивали красиву велику клумбу. Алеї вели між старими деревами.
Різні атракціони, за її словами, працювали трохи далі, з правого боку парку, за літньою естрадою у вигляді мушлі. Навколо її оточував досить високий кам’яний паркан.
У ПАРКАХ ГУЛЯЛИ СІМ’ЯМИ
— У 1964-му пляж ще був на цьому боці Ставу, до того ж причалу й огорожі навколо води не було, — пригадує жінка. — Згодом пляж “перекочував” на інший бік водойми. На березі з боку парку встановили пам’ятник моряку і змайстрували причал, де можна було взяти човни напрокат. У гарну погоду народу в парку завжди було багато. Гуляли цілими родинами!
Там, де тепер діє літнє кафе, був танцмайданчик — улюблене місце відпочинку молоді. Там і знайомилися, і побачення призначали. Розмір майданчика можна собі уявити, бо його круглий фундамент залишився.
— Пам’ятаю, як ми всією родиною ходили на відкриття музичного фонтану у парк, — пригадує тернополянка Уляна Заболотна (37 р.). — Може, мою доньку таке сьогодні й не здивувало б, але я досі не забула ті лампочки, що “зафарбовували” струмені фонтана в різні кольори. До того ж, вода била з різною інтенсивністю, залежно від мелодії, що звучала з динаміка.
Загально прийнятими орієнтирами для городян доволі тривалий час були обеліск (при в’їзді на дамбу Ставу з боку Центру) і танк (на майдані Перемоги). Саме тому, як припускає пані Уляна, тернополяни досі й призначають зустрічі “біля обеліска” та “біля танка”, хоча їх уже давно зняли. Велику роль відіграє звичка. Втім, не все в Тернополі за останній час, на думку тернополян, змінилося на гірше. Мовляв, нащадки, ймовірно, з ностальгією згадуватимуть уже не пам’ятник Хмельницькому чи Пілсудському, а “Пару лелек” чи “Серце любові”.
Довідка
Урочисте посвячення Парафіяльного костелу відбулося у 1908 р. У Першу світову війну він зазнав руйнувань, але «рани» залікували. Постраждав храм і в роки Другої світової, але до травня 1949 р. у ньому йшли Богослужіння. Проте у 1954 р. костел підірвали. У 1959-му на тому місці відкрили універмаг.
За інф. краєзнавця Любомири Бойцун