БАЗА ДАНИХ Бульвар Шевченка. «Ровесник» №7 11-17 лютого 1990 року
Переглянути скани газети
Наприкінці 18 – початку 19ст. на обширному міському майдані між тодішнім Домініканським костьолом і костьолом єзуїтів (теперішнє швейне об’єднання) почалася формуватися одна із центральних вулиць міста – Святоянівська. Названа вона так тому, що в кінці її, тупику була капличка із статуєю св.Івана (Яна). Первісно вулиця була забудована невеличкими партеровими (одноповерховими) будинками.
VII. ВУЛИЦЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
З розбудовою центральної частини міста в кінці XIX століття тут було зведено ряд дво і триповерхових будинків: австро-угорський банк. Другу польську державну гімназію, житловий будинок № 1, де тепер магазин «Дністер» (Грушевського,1). Пізніше з'явилися будівлі кінотеатрів «Штука», «Марс» і «Гв’язда» («Зірка»), міська лазня, бензоколонка, квітковий павільйон. У цей же час в одному з будинків містилася філія українського просвітнього товариства «Руська бесіда (Шевченка,1).
У 1914 році міщани, згуртовані у товариства «Руська бесіда», «Просвіта», «Українське педагогічне товариство» та інші громадські і культурно-просвітні об'єднання, широко відзначили 100-літній ювілей Тараса Григоровича Шевченка. Святкування розпочалося 10 березня на площі біля вулиці Коперника. Потім торжество продовжилось на вулиці Святоянівський — біля місцевої гімназії. Тут довго звучали вірші і пісні на слова безсмертного Кобзаря, а завершилося святкування великим концертом у приміщенні «Міщанського брацтва».
Тоді ж магістрату було запропоновано назвати вулицю іменем Тараса Шевченка (документальних підтверджень про перейменування нами не виявлено). Це була не перша спроба тернопільчан назвати одну із вулиць міста іменем видатного українського поета-демократа. Ще у 1895 році вони звернулися до місцевої влади з листом-проханням назвати вулиці іменами видатних діячів української культури.
Ось це звернення," надруковане в газеті «Діло», дослівно: «Світла радо міста Тернополя! Обов'язуючі в Австрії закони конституційні, передовсім артикул 19-тий основного закону державного з 21 грудня 1867 р. ч. 142 В. з. д. признають кожному народові держави рівноуправленє і дають йому право жадати, щоби язик його був уживаний в усіх галузях публичного життя та щоби національні черти кожної народності були увгледнені всюди, де та народність живе хоть би лише в подожній меншості. Ті закони конституційне дають Тернопільським русинам (українцям) справедливу підставу жадати, щоби у всіх зарядженнях надаючих місту характер національний увзгледнена була і руська (українська) народність. Тим часом дієсь зовсім противне: розпорядженне всіх властій, прикрашення улиць і пляців та всілякі постанови надають місту характер виключно польській. Підписані уважають сей стан за несправедливий супроти руської народности, котра в безусловно більшій масі в повіті, а в значнім числі в самім місті єсть заступлена. Для цього підписані відзиваються до почуття справедливости Світлої ради міста Тернополя і просять: світла рада зболить ухвалити:
1.Щоби дотеперішні написи на улицях Тернополя були усунені а заступлені написами на двох язиках: а то, в руському і польському.
2. Щоби чотири улиці міста означені були іменами славіних руських діячів,а іменно: улиця Смиковецька улицею Тараса Шевченка, Стрілецька низша улицею Маркіяна Шашкевича. Стрілецька висша улицею Юрія Федьковича і улиця Микулинецька улицею Констаитина князя Острогского, котрий для нашого міста поклав великі заслуги».
З 1911 року після завершення будівництва розпочався новий навчальний рік у Другій польській державній гімназії, яка до цього кілька років була філіалом першої гімназії (перша державна польська гімназія розміщалась «а теперішній вулиці 1-го Травня, але будинок не зберігся). У 1935 році гімназії присвоєне ім'я Ю. Словацького.
В період першої світової війни навчання в гімназії було перерване: тут розміщалися різні військові частини, а згодом російський військовий госпіталь. Пізніше, з весни 1916 року, в приміщенні гімназії розмістився Севастопольський госпіталь Червоного Хреста, який знаходився тут аж до відступу російських військ у липні 1917 року. В цей час було дозволено відкрити приватну гімназію в кляшторі (монастирі) ієзуітів. У перші дні листопада 1917 року в гімназії знову відновили заняття. Тут також розмістилися перша державна польська гімназія, реальна школа, учительська семінарія, дві загальні школи.
З початком українсько-польської війни і проголошенням в Галичині Західно-Української Народної Республіки, а після Акту Злуки ЗУНРу тут розмістилося військове міністерство, згодом відділ народної міліції, а з лютого 1919 року — військовий шпиталь.
У 1920 році, після проголошення в Східній Галичині Радянської влади, в будинку колишньої гімназії діяли окремі відділи і управління Галревкому. Головна канцелярія і основні відділи тимчасового уряду Галицької соціалістичної Радянської республіки були у приміщенні тодішнього австро-угорського банку (будинок № 6), про що нагадує меморіальна дошка, встановлена в 1967 році.
У районі сучасного парку імені Т. Г. Шевченка, закладеного на початку 50-х, був зруйнований під час війни великий паровий млин і склади крупного землевласника Йозефа Галля. Розкішний палац цього кутковецько-пронятинського магната знаходився на пагорбі над озером, де зараз лісопарк. Старожили довго називали його горою Галля, або Галльовою горою.
З кінця листопада 1930-го в будинку № 1 по вулиці Конарського (колишня Святоянівська) розміщався відділ еміграційного синдикату, який займався організацією еміграції західноукраїнського населення в Америку, Бразілію, Уругвай, Канаду, США та інші країни.
У фонді еміграційного синдикату, що зберігається в державному архіві області, міститься ряд оригінальних документів: різні рахунки, що розкривають вартість переїздів, повідомлення, паспорти, так звані свідоцтва моральності, дозволи на виїзд, медичні картки, фотографії. В цих документах — складна історія західноукраїнської еміграції.
Навесні 1944-го, під час боїв за місто, нинішня вулиця Шевченка була вщент зруйнована. Відбудова її велась згідно з генеральним планом реконструкції і забудови центральної частини Тернополя.
У 1953 році було прийнято рішення про будівництво тут середньої школи № 3, яка відкрилась першого вересня 1956-го. У відбудованому приміщенні колишньої гімназії розмістився Тернопільський облвиконком, а з 1986 року — середня школа № 4 імені І. Бугайченка. Після закінчення будівництва драмтеатру імені Т. Г. Шевченка при тодішній вулиці Київській було закладено невеликий сквер з фонтаном. У 50— 60-х роках також було добудовано житлові будинки № 1 та № 5.
Рішенням міськвиконкому від 31 березня 1961 року вулицю Київську було перейменовано на вулицю Тараса Шевченка. Минуло понад два десятиліття… Щедрою на урочини, пов'язані з іменем великого Кобзаря, стала весна 1981 року. Було започатковано щорічні Шевченківські літературно-мистецькі свята «В сім'ї вольній, новій…, які відразу ж набрали статусу Всесоюзних і хоралом дружби та братерства залунали над усією радянською землею.
У святкові березневі дні 1982 року в театральному сквері тернопільчани і гості міста відкрили реконструйований монумент Кобзареві, виготовлений з граніту і кованої міді (автор проекту тернопільчанин Микола Невеселий), у 1983-му свято розширило свої межі — його учасники побували у Ленінграді, де розвивався і міцнів талант великого Кобзаря, та в Оренбурзі — місті, що свято шанує пам'ять колишнього засланця. Група учасників свята відвідала і Тернопільщину. Квіти шани і любові поклали до підніжжя пам'ятника поету секретар Спілки письменників Білорусії Василь Зуйонок, голова Львівської організації СПУ Роман Лубківський, поет з Польщі Тадеуш Слів'як, професор і Чехословаччини Вацлав Жідліцький, київські поети Дмитро Павличко та Петро Осадчук.
Минулого року, в завершальні дні ювілейних Шевченківських урочин, представники) крайової організації Народного Руху України за перебудову підняли питання про перенесення і встановлення пам'ятника Т. Г. Шевченку на бульварі К. Маркса. Для вивчення цього питання при міськвиконкомі було створено спеціальну комісію. Поки що висновки її роботи не обнародувані. До речі, перенесенням пам'ятника, можливо, виникне питання і про зміну назви бульвару. Нагадаємо, що у 1919—1920 роках ця вулиця вже мала ім'я Т. Г. Шевченка.
Любомира Бойцун, керівник групи публікації держархіву Тернопільської області. Євген Дорош, краєзнавець.
«Ровесник» №7 11-17 лютого 1990 року